|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
13:06 Ми з України: видатні українські музиканти, яких знають у всьому світі | ||||
 Платон Майборода Батько української естрадної музики. Він разом із поетом Андрієм Малишком придумав фундамент української пісні — майже всі їхні спільні 22 твори стали еталонами, зразками найкращого втілення української мелодичної традиції та національного естетичного мислення (насамперед — ліричної природи). Композиція "Київський вальс" на довгі роки стала символом столиці України, а її початкова фраза слугувала позивними радіостанції "Промінь". Символом української школи стала "Пісня про вчительку", що навіки закарбована в пам’яті багатьох поколінь (парадоксально, але строфи з неї навіть були використані сучасним українським реп-гуртом Курган та  Агрегат). Довершеною кантиленою (особлива музична характеристика, яка означає високий рівень співучості мелодії; тобто коли її може наспівати навіть людина, якій на вухо наступив ведмідь) приваблюють твори Майбороди "Ми підем, де трави похилі", "Ти моя вірна любов" та "Колискова". Хвилювала композитора і вірність власній історії, яскравим прикладом чого може слугувати "Пісня про козацькі могили". Головний його хіт — "Рідна мати моя" ("Рушничок") перекладений 18 мовами. Олександр Білаш Український композитор і поет, автор близько 200 пісень. Найвідоміші з них — "Сніг на зеленому листі",  "Два кольори", "Ясені". Ці композиції перейшли у лави естрадних стандартів. Білашу вдалося створити образну систему такої сили, що вона відповідала (і відповідає) основним рисам загальнонаціонального характеру. Це притаманні кожному українцеві лірична рефлексія, високий рівень сентиментальності та схильність до світлої ностальгії, лаконічний трагізм (але без зайвого фаталізму). А головне — постійна тяга до відтворення життя у всіх його формах, реконструкція замість руйнації та дуже влучний психологізм. Назарій Яремчук Людина, яка прожила до прикрого мало, але встигла багато зробити для розвитку і популяризації української пісні. Його пісні не просто поширилися державою, а й облетіли весь світ: "Червона рута", "Водограй", "Смерекова хата", "Стожари", "Гай, зелений гай", "Родина", "Я піду в далекі гори" та багато інших шлягерів. Важливість однієї лише "Червоної рути", створеної Назарієм разом із буковинським поетом Володимиром Івасюком, важко переоцінити. Ця пісня дала життя багатьом іншим вітчизняним музикантам (і стала визитівкою тієї ж  Софії Ротару, мова про яку йтиме трохи нижче). По-друге, "Червона рута" вийшла за самі лише пісенні рамки, перетворившись на певний символ і надавши назву однойменному музичному фестивалю, який із 1989 року фактично з нуля побудував усю сучасну українську поп-естрадну сцену і відкрив багато талантів. Слова, що сказав Яремчук в одному з останніх інтерв’ю, можна сприймати як заповіт усім, хто займається музикою (і взагалі творчою діяльністю): "Кожен з нас повинен постійно бути в польоті – крізь долю, над суєтою. І при цьому, однак, не відриватися від землі. Пам’ятати священні речі – навіщо живеш, звідки ти родом, до чого прагнеш, що скажеш людям, з якого колодязя п’єш живу воду. Я вийшов із того віку, коли звертаєш увагу на дрібниці – автографи, популярність. Мене турбує інше: що буде з нашим пісенним садом завтра?". Володимир Івасюк Талановитого композитора, українського співака й поета, одного з основоположників української естрадної музики, мучила одна-єдина думка. Що,  мовляв, ми, українці, окрім Миколи Лисенка, не маємо нікого у світовій музичній класиці. Це спонукало Івасюка від самої юності багато і важко працювати. Володимир був генієм: йому було достатньо кинути погляд на будь-яку нотну партитуру, щоб моментально її запам’ятати. Композитор також багато музикував, імпровізував, а за тиждень-другий міг повторити награне. Так і з’явились легендарні "Червона рута", "Водограй" і багато інших пісень. До речі, є в біографії Івасюка один досить маловідомий епізод. Якось він з однолітками бавився біля пам’ятника Леніну в Кіцмані — вони "закидали шапку" на Ілліча, і одного разу вона залишилась на статуї. Поліз малий Володимир її знімати, а пам’ятник завалився. За тогочасними чіткими донесеннями КДБ можна пересвідчитися, що це був, по суті, перший демонтаж пам’ятника Леніну в Україні. Василь Зінкевич Славетний український співак, народний артист України, засновник легендарного ансамблю "Світязь" спочатку неперевершено танцював і шив костюми. Так, Зінкевич прийшов до музичної творчості через суміжні дисципліни: що глибше поринав у матеріально-фізичну культуру, то сильніше розкривалась його душа. Взагалі Зінкевича як співака випадково відкрив Левко Дутковський, керівник вокальної школи. Запросив виконати одну зі своїх пісень, а у Василя на той час був досвід хіба що родинного співу за столом.  Далі був цікавий момент: коли Зінкевичу сказали, що Володимир Івасюк (який, нагадаємо, жив і дихав музикою) заспівав краще, то Василь випрохав ще дубль. І вклав у нього стільки енергії та життєвої сили, що українські глядачі в 1969 році слухали пісню про сніжинки саме у виконанні Зінкевича, а не Івасюка. Отак через наполегливість і працю Василь Зінкевич почав проторювати собі шлях музичного діяча. Слава "Червоної рути" була б неможливою без Зінкевича, який на початку виконував її із Назарієм Яремчуком. Кажуть, що в 1970-му, коли вони співали цей шлягер на Театральній площі в Чернівцях, усе місто затихло, рух припинився — так сильно люди прагнули почути цю пісню. Далі почалась історія легендарного ансамблю "Смерічка", куди увійшли Яремчук та Івасюк — замість конкурувати, виконавці вирішили об’єднати зусилля й таланти. Зінкевич, користуючись своїм минулим "костюмним" досвідом, власноруч чіпляв на костюми "Смерічки" коштовні камінці. Поступово він вирішив піти з "публічної сфери" — і досі його знають як "незіркову зірку", яка, тим не менш, надзвичайно багато зробила для нашої музичної культури. ВІА "Кобза"  Початок 1970-х. Золота епоха української популярної музики. Сотні пісень неймовірної краси. Модне звучання. Футуристичні костюми. У ті роки виникла ціла музична сцена, абсолютна оригінальна, своя за звуком і філософією, а з іншого боку — цілком синхронізована з глобальними музичними трендами. "Кобза", "Смерічка", "Березень", "Дзвони", "Водограй", "Мрія", "Світязь", "Жива вода", "Беркут", "Візерунки шляхів", "Музики", "Арніка" і сотні інших вокально-інструментальних ансамблів творили майже в кожному українському містечку. З-поміж усіх інших гуртів "Кобза" виділялася "фірмовістю" звучання та орієнтацією на захід. Хоча точніше було б сказати, що вони займались адаптацією зарубіжних популярних мотивів і тенденцій до наших реалій. Встигли переграти все — від бразильської боса-нови  до британської психоделіки, надзвичайно модних у всьому світі в 60-70-х. А додали ми їх до цього списку хоча б тому, що "Кобза" функціонує донині — і перебуває у прекрасній формі, про що свідчив їхній виступ на фестивалі Vertuha Art Festival у 2019 році.
| ||||
|
| ||||
| Всього коментарів: 0 | |
|
| |
