|
|
|
|
|
|
10:25 Ми з України: видатні українські художники, яких знають у всьому світі | ||||
 Марія Примаченко «Починалося все це так, – згадувала художниця, – якось біля хати, над річкою, на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всякі квіти, що бачила. А потім помітила синювату глину. Набрала її в поділ і розмалювала нашу хату... » Яскрава представниця “наївного мистецтва”, одна з найвідоміших українських художниць, лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1966). 2009-й рік за рішенням ЮНЕСКО було визнано роком Марії Приймаченко; тоді ж бульвар Лихачова в Києві був перейменований на честь художниці.  Марія Оксентіївна дивовижно об`єднала у своїй творчості малюнок і живопис. Це – і живописна графіка, і графічний живопис водночас. Приймаченко постійно вчиться у рідної поліської природи. У її картинах знаходять втілення ще язичницькі образи фантастичних чудовиськ і птахів. Приймаченко ніби синтезує досвід багатьох поколінь народних майстрів. Джерела її творчості і в повсюдно вживаних в Україні настінних хатніх розписах – одному із найстародавніших жанрів світового декоративного мистецтва. Твори Марії Приймаченко свідчать про те, що за ними стоїть велика, різноманітна школа народного мистецтва, багатовікова культура народу. Це ніби згусток емоційних вражень і від казок, і від легенд, і від самого життя. Також майстриня володіє бездоганним відчуттям ритму, її форми завжди добре узгоджені одна з одною. І водночас вони не статичні, а якісь особливо рухливі: рослини, навіть пелюстки квітів подані у взаємодії.  Всі елементи утворюють своєрідний ансамбль зі своїм ритмом і формами. В усіх роботах Приймаченко наявний оцей незмінний, спокійний, без кінця і краю орнаментальний рух. Катерина Білокур Квіти, намальовані Катериною Білокур, упізнають одразу, бо вони ніби висять у повітрі і випромінюють світло. 10 фактів про життя Катерини Білокур.  1. Батьки не пустили вчитися і не давали малювати 2. Пензлі і фарби робила сама 3. Білокур не рвала квіти 4. Пішла топитися через заборону малювати 5. Білокур і театр. Була у житті Катерини Білокур, окрім малювання, ще одна віддушина. Потай від батьків, Катерина малювала декорації для постановок місцевого драмгуртка, створеного сусідом і родичем Микитою Тонконогом. Пізніше Катерина навіть грала на сцені у кількох постановках. 6. Оксана Петрусенко і прорив із невідомості. Якось, навесні 1940 року, Катерина Білокур почула по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була», яку співала Оксана Петрусенко. Виконання пісні так вразило Білокур, що вона сіла за стіл і написала співачці листа. У конверт, окрім листа, художниця поклала шматок полотна зі своїм малюнком калини. І стається диво, конверт, підписаний – «Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко», доходить до адресатки. Петрусенко вражена малюнком, показує його своїм знайомим художникам... Через деякий час із Центру народної творчості в область приходить розпорядження знайти Катерину Білокур і подивитися на її картини. У Богданівку до Білокур приїжджає Володимир Хитько з обласного Будинку народної творчості, і художниця дає йому кілька картин.... І ось, у 1940 році, в Полтавському будинку народної творчості відкривається перша персональна виставка художниці з Богданівки Катерини Білокур – із 11 картин. Виставка мала такий успіх, що Білокур преміювали поїздкою до Москви і вона – у супроводі Хитька, бо сама паспорта не мала – їде до столиці СРСР і відвідує Третьяковську галерею та Пушкінський музей. Побачене справило на Білокур величезне враження. Однак, повернувшись, вона знову залишилися сам на сам зі своїм оточенням і у тих самих умовах. А далі була війна...  7. Не мала паспорта. 8. Відмовилася намалювати портрет Сталіна 9. Прагнула визнання серед професійних художників 10. Париж і Пікассо. У 1949 році Катерину Білокур прийняли до Спілки художників України. Її картини виставляються у Києві і Москві. Однак, скрізь її творчість подавали як приклад «щасливого життя і розвитку трудівників колгоспного ладу». А у 1954 році три картини Білокур – «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці у Парижі. Там їх побачив Пабло Пікассо і сказав захоплено: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ». Олександр Богомазов “Нове мистецтво тим і дороге, що воно висуває самостійну вартість елементу живопису, як носія відчуттів Художника".  Якщо ви були в Національному художньому музеї в Києві, то точно бачили шедеври Олександра Богомазова – одного з найважливіших представників українського авангарду. Олександр Богомазов навчався в найкращих: у Київському художньому училищі його наставниками були Олександр Мурашко й Микола Пимоненко. В історію мистецтва Богомазов увійшов як експериментатор: в 1910-х захопився імпресіонізмом, у 1913–1917 – кубофутуризмом і заснував у Києві кубофутуристичний гурток, а в 1920-х – спектралізмом. Водночас Богомазов очолює Київський художній інститут. Український Пікассо – так називали Олександра Богомазова і на батьківщині, а згодом й у світі. Богомазов був передусім художником-революціонером, у творчості якого одну з головних ролей відіграє форма і лінія, а також їхня динаміка. Програмний твір Богомазова – «Праця пілярів» (1927–1930). Художник устиг створити дві картини циклу – «Пілярі» (1927–1929) і «Правка пилок» (1927). Ці роботи тривалий час перебували на реставрації в NAMU, але вже кілька років їх можна побачити в стінах NAMU. А ось третю картину «Накат колоди» (1927–1930) художник не встиг написати, і про неї нам відомо завдяки ескізам, які теж можна побачити в музеї. Сьогодні роботи Олександра Богомазова експонуються в музеях і приватних колекціях Лондона, Нью-Йорка, Венеції, Цюриха, Токіо, Сан-Франциско. Олександра Екстер  Витончена інтелектуалка, що володіла кількома мовами, подорожувала світом та спілкувалась у колі найвизначніших митців свого часу – Пікассо, Брак, Леже, Аполінер, Софіічі, Марінетті. Вона була мостом між світом українського, російського авангарду та новітнім мистецтвом Західної Європи. Привезла кубофутуризм до України, навчила Пікасо користуватись яскравими барвами, реформувала світову сценографію і поєднала авангардне мистецтво з народними українськими вишивками. Олександра Екстер увійшла в історію мистецтва перш за все завдяки своїм реформаторським ідеям в сценографії. Вона запропонувала замість пласких розмальованих декорацій використовувати складні багатоярусні кострукції, займаючи таким чином весь простір сцени, а не лише її підлогу. Друге театральне новаторство – костюми, які були співзвучні з кольоровим рішенням тла. Лише три вистави у Камерному театрі принесли їй всесвітнє визнання як реформатора сценографії та театрального костюма — “Фаміра Кифаред” (1916 р.), “Саломея” (1917 р.), “Ромео і Джульєта” (1921 р.). Цікаво, що саме у Камерному театрі Олександра Екстер запропонувала розмальовувати обличчя акторів як доповнення до костюмів. Разом із епатажами Ларіонова і Бурлюка ці спроби стали протоформами боді-арту.  У Києві Екстер працювала над декораціями для балетів Броніслави Ніжинської. Крім того, Екстер звертає увагу на освітлення як об’єкт драматичної дії і запрошує електромонтера до співпостановки п’єс. Не виключено, що саме Київ став місцем народження світлових ефектів та перетворення освітлювача на режисера світла. Зрештою, недарма Олександру Олександрівну називали “Пікассо сценографії”. 1918 рік став доленосним для О. Екстер. Після сенсаційної московської прем’єри “Саломеї” Екстер повернулась додому на свята, але її приїзд затягнувся до середини 1920-го через політичні події в Україні та хворобу чоловіка. В Києві з’являється студія Олександри Екстер. “Школа Екстер” була не просто традиційною школою з системною освітою. Заклад був ще й місцем зустрічі творчих особистостей. Останнім містом свого життя вона обрала Париж. У Франції було непросто. Вона чекала, що її запросить Броніслава Ніжинська поставити балет саме у Дягілева вже в Парижі, що Таїров покличе її знову до Камерного театру. Але нічого не відбувалось.  Олександра Олександрівна без діла не вміла сидіти: вона шила одяг, розписувала керамічний посуд, створювала маріонетки, робила авторські книжки Les Livres manuscripts. В цей час вона також викладала в Академії сучасного мистецтва в Парижі на запрошення Ф. Леже. Останні роки Екстер прожила самотньо у передмісті Фонтене-о-Роз, де померла 1949 року.
| ||||
|
| ||||
| Всього коментарів: 0 | |
