|
|
|
|
|
|
11:28 Коли душа болить за Україну. Вірші війни: добірка віршів, народжених з початком російсько-української війни | |
 Ми усі постійно перебуваємо всередині війни. Це болісна поезія гострого і драматичного моменту. І в майбутньому чи ми хотітимемо читати такі тексти, які нас тригеритимуть? Але водночас є потреба зафіксувати і задокументувати цей стан і ці переживання, раз вони уже з нами трапилися. Така поезія дозволяє людям поза Україною відчувати та співпереживати, краще і глибше розуміти ситуацію та наслідки війни для людей в Україні. *** Розцвіли тюльпани, схожі на лелеки. Два кроки до Паски, три кроки до спеки. Десять кіл по колу, двадцять по спіралі. А весна близенько, а зима все далі. Кожен ранок сумнів, кожен день світає. А під вечір в небі на очах смеркає. Розцвіли тюльпани, квіти в однострої. Всі ми люди грішні, всі ми є герої. Пережили зиму, дочекались вЕсну. Скоро знов почуєм – «з мертвих я воскресну» Це нам і надія, це нам і наука. Ось лише «в печінці» ця війна-падлюка. Ось лише ці дрони по Дніпру, Одесі. Ось лише пожежі на веснянім плесі. Квітнуть маргаритки, крокуси, примули. А сніги великі у ярах заснули. Птахи позлітались, гамірно на вишні. Скоро вже промову вимовить Всевишній Про гріхи і цноту, сльози на погості, І про те, що в цьому світі ми лиш гості. А життя є вічне. Як це все збагнути? Як нам під ракети, під дрони заснути. Хто розкаже казку нам про сили добрі. Певно лише мати й воїни хоробрі. І добро повстане, і зло переможе, І зупинить війни, бо воно це може. А у нас тюльпани, як білі лелеки. Два кроки до Паски, три кроки до спеки... (Галина Потопляк) *** Рука в руці.. любов до божевілля… Весну гарячий подих зігрівав… Яким дзвінким було наше весілля, Нам серенаду з неба дощ співав… Кохання було трепетним та чистим… А почуття вели в країну мрій… Удвох з Тобою йшли життям барвистим... З'єдналися дві долі у одній... З Тобою, старість, думала зустріну, І щастя буде литись через край, Та Ти пішов боротись за Вкраїну, Й так стрімко вже відцвів для нас розмай... Бо не судилось, видно, нам набутись, З очей уже злетіла пелена… Ти обіцяв, коханий, повернутись, Тебе у мене викрала війна… Тепер надій ніяких не плекаю, Тебе уже я виплакала вщент, Твій погляд з неба досі відчуваю... Малює пам'ять в серці силует... Ти Бога попроси так щиро, щиро… Щоб цю страшну війну від нас відвів, Аби благословив усіх нас миром, Хай вернуться Герої всі живі... (Оксана Карп'юк) *** Її коза та шість індиків… І сліз ріка за найдорожчим. Куди ж із двору в світ великий? А їх куди з цієї трощі? За що із хати варвар дикий Жене цю славну трудівницю? Жаль залишити «скарб» нажитий І жаль земельку – годівницю. Гніздо своє, де з кожним роком Коза, город. Одне і теж. Життя – не цукор одинокій Та все своє. Від меж до меж. І ця домашня посидючість Властива багатьом жінкам. У їх руках землі родючість І щастя з горем пополам. На старість тяжко мандрувати З обійстя рідного, від дому. Ще важче прихисток шукати І підкорятися чужому. А Вас, Надіє, тепер знають Хай все забудеться найважче Вас приймуть ті, що вже чекають В чужих краях вам буде краще. Там добре все. І будуть єври І хліб, і сіль. Життя прекрасне! …Як ейфорія згубить перли То туга прийде, так невчасно. І так захочеться додому До того гелготу індиків До двору, поля, лугу й долу І за порогом черевиків, Старих і стоптаних в городі. До хустки, білої від сонця. До ручки на дверях при вході До запахів в своїй сторонці. І Ви приїдете, Надіє! До хати, саду, до подвірʼя. І хай здійсняться Ваші мрії У рідній, вільній Україні! (Катерина Кармацька) *** Кипить війна, цвіте весна… У нас весна з війною… У нас Героїв Імена… Виписуються кров'ю… В серцях страждальних матерів, У сивому волоссі, В потоці нескінченних днів… В гучному розголоссі… Дрімає світ, ми ж не спимо, Нас топчуть, нас вбивають, Для нас випалюють ярмо… Нас нищать, підривають… Молитва з нами, з нами Бог… Та тяжко Україні, Якийсь над нами чужий борг… Завис на поколінні… Стають пророчими слова… Прадавніх наших предків… Та Україна ще жива... Й не вмре задля НАЩАДКІВ… (Оксана Карп'юк) *** Вона весни не помічає... У неї зболена душа. І серце плаче, і зітхає, стікає кров'ю... Йде війна. Вона журливо виглядає лелек з далеких рубежів... І слізно в небо проводжає своїх нескорених синів... Своїх дітей, що йдуть до Бога, долоньки склавши в молитвах... І усміхнуться... за порогом... І витруть сльози мамі в снах... Вона незламна. Вільна. Вперта. І хоч посивіла коса, сміється з ворога відверто, і гострить кожен день ножа... Така одна. Моя країна. В віночку з диму і вогню. В кривавих шрамах і руїнах. Та все ж відважна у бою. За неї плаче Божа Мати, збирають сльози всі святі. Ще треба сіяти і жати на Богом обраній землі... Вона весни не помічає... (Людмила Галінська)
| |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |
