|
|
|
|
|
|
14:17 Коли душа болить за Україну. Вірші війни. | ||||
 Поезія життя, що виплітається з поміж руїн. Мрії, що перекочуються крізь час. Ці твори – хроніка сьогодення. *** А світ, немов осліп, А світ, немов незрячий. Вже стільки горя й бід, Земля втомилась, плаче. Ракетними дощами рашисти поливають. Зерно, що на крові, Сусіди розсипають. По мінах трударі, Святе зерно збирали, Щоби отак безбожно, На землю розсипали? Комбайни підривались, Та трактори палали, Дивившись смерті в очі, Аграрії збирали! А скільки не дожили, Врожай не дозбирали. На тих полях спочили, Бо міни розірвали! Хіба ще мало нашу Країну кат шматує! Байдужий світ не бачить, Як дикий звір лютує. Ти, світе, спам'ятайся, Вже досить споглядати. Ти, світе, не вагайся, Пора чуму здолати! (Алла Черней) Так було Лиш повернуться хлопці додому, Після того, як винищать зло, Ми побачимо все по-новому, Ми почуємо все, як було. Там не збреше ні одна людина, Що дивилась у вічі страху. Повертайтеся, хлопці, живими! Розкажіть вашу правду гірку. Розкажіть, як вмирали рядами. Як тягнулися варти без сну… Як неслись над вцілілими вами Кулі смерті… В хвилину сумну, Як ви плакали за побратимами, Як копали останній їм дім… Як вертались з завдання сивими… Без надій. Без очей. Без ніг… Ви розкажете тихим голосом, Хоч кричатиме ваше єство, Як росло закривавленим колосом Поле битви… Як небо пливло Над окопами та могильниками… Десь туди, де немає тривог… Як відверто і щиро молилось вам, Щоб почув милосердний Бог. Розкажіть! В серці не тримайте! Ваша правда потрібна усім. Повертайтеся! Повертайтесь! Світ чекає відвертих слів. Щоб почути нарешті наживо Те, що врізав бюджет та екран. Бо в тилу все здається маревом Тим, хто зброї в руках не мав… Щоб ніхто, з тих, кому не віриться, Вам ніколи таке не сказав: «Винен сам, що лишився калікою. Я ж тебе туди не посилав. Тож, тепер не проси допомогу. Та не морщ від образи чоло». Лиш повернуться хлопці додому, Ми почуємо все, як було… (Ольга Шейх) *** Коли закінчиться війна, Я розцілую всі ікони. Присяду в хаті край вікна І буду чуть церковні дзвони. І буду гладити лице. Сльоза покотиться – піймаю. І кожен клаптик чебрецем В душі своїй повистеляю. І я наплачусь досхочу. Сльозами вмию всі могили. Зварю відвар із перстачу І вип’ю келишок для сили. І вип’ю другий, щоб від ран Не залишилося і сліду. Наллю наливки повний жбан І понесу її сусіду. Ми будемо удвох мовчать. Хміліти разом й тверезіти. Ми будем пошепки кричать І в небо кидать жовті квіти. І сині айстри розцвітуть На полі битви під Херсоном. Червоні маки проростуть Під Києвом над збитим дроном. Коли закінчиться... Коли... Усі говорять, що нескоро. Але готую я столи І промовляю – скоро, скоро. Ще день, ще ніч. Та й ще зима. А там весна і перші грози. Коли закінчиться війна Я вам нарву букет мімози!!! (Галина Потопляк)
| ||||
|
| ||||
| Всього коментарів: 0 | |
