|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
10:29 Анатолій Пашкевич. Його пісні стали народними...(До 85-річчя композитора, хорового диригента) | ||||
 Анатолій Пашкевич створив десятки чудових, глибоко ліричних, самобутніх пісень, котрі стали народними. Серед них “Мамина вишня”, “Степом, степом”, “Хата моя, біла хата”, “Чебреці”, “Синові”, “Ой ти, ніченько”, “Любисток”, “Журавка”, “Ой вербо, вербо”, “Осипає цвіт калина”, “Пісня про Волинь”, написані на слова Дмитра Луценка, Василя Симоненка, Йосипа Струцюка, Миколи Негоди. Анатолій Максимович Пашкевич (11.02.1938, с. Довбиші Баранівського р-ну Житомирської обл. – 11.01.2005, м. Черкаси) – український хоровий диригент, композитор, Народний артист України (1985). Від 1965 – хормейстер, 1967-73 – художній керівник Черкаського народного хору, від 1978 – художній керівник Волинського народного хору, в останні роки життя – Чернігівського народного хору. Ще у 12-річному віці Анатолій на власні вірші написав пісню «Ой цвіте, цвіте біла вишенька». Це й стало початком його творчості, про яку згодом знатиме вся Україна. Після школи він працював у Баранівському районному будинку культури, потім – у Житомирській обласній філармонії. Свої «університети» Пашкевич проходив здебільшого з баяном у руках та з піснею у серці. 1965 року перебрався у Черкаси, ставши диригентом, а потім і художнім керівником Черкаського державного заслуженого українського народного хору. У другій половині 1960-тих у наше життя увірвалися своєю неперевершеною популярністю пісні «Степом, степом» (на вірші Миколи Негоди), пізніше — «Мамина вишня», «Хата моя, біла хата» (у співавторстві з Дмитром Луценком), «Синові» (з поезій Василя Симоненка). Пісня «Степом, степом» народилася за одну ніч. Запросили якось поета Миколу Негоду взяти участь у підготовці урочистого заходу. Сидів у готелі, нудьгував, а за стіною, у сусідньому номері, хтось грав на баяні. Виявилося, що це був художній керівник Черкаського народного хору Анатолій Пашкевич. Зайшов до нього поет, поговорили. А той і каже: «Склади-но такий вірш, щоб за душу взяло, а я музику напишу». Повернувся поет до свого номера, задумався. Пригадалося побачене в дитинстві: старенька жінка з квітами біля солдатської могили, де був похований її син. Щотижня за вісім кілометрів приходила сюди, щоб вклонитися, розповісти про своє гірке життя-буття… І полилися рядки. Коли прочитав твір Анатолію Пашкевичу, той дуже зрадів: «Миколо, Боже, це те, про що я мріяв!». Створюючи музику, композитор не помічав плину часу, лише інколи запитував у Миколи: «Це ранок чи вечір?». Вперше «Степом, степом..,» виконала солістка Черкаського народного хору Ольга Павловська. Відтоді пісня стала народною. «Коли ми з Миколою Негодою написали «Степом, степом», тоді подібних творів просто не було, – зізнавався Анатолій Пашкевич. – Пісня, та ще й українською мовою, без перебільшення, викликала потрясіння. Пам’ятаю, підчас концертів хор, бувало, зупинявся, тому що голоси у виконавців спазмувало від схвильованої реакції залу… Не до емоцій було лише деяким чиновникам від влади. Викликали нас із Миколою Негодою в обком партії і раптом, ні сіло – ні впало, питання: «Що це за пісня така незакінчена якась у вас вийшла, її треба якось по-іншому зробити і, взагалі, про яку матір йдеться, адже у Росії теж є матері? Ми — інтернаціоналісти!» Я відповів: у нас одна матір, і якщо пісня написана українською мовою, то, звісно, про кого мова… Уявляєте всю безглуздість претензій? Ви не повірите, але й мої друзі спершу сумнівались в успіхові твору. Навіть коли вже кілька разів пісня прозвучала в ефірі, Микола Негода зауважив мені: «Толику, ну що ти написав? Якби це була така пісня, щоб її люди співали на вулиці, за столом, а так її можна виконувати лише на сцені з Черкаським хором…» Та час розставив усе на свої місця. Згодом Микола Негода з високої трибуни заявив: «Я щасливий, що зустрів такого талановитого композитора, як Анатолій Пашкевич!». У 1967 році пісня зазвучала й одразу була визнана народом. Розповідають, що в той час, коли на композитора намагалися тиснути чиновники, пісню «Степом, степом» ввели до навчальних програм у школах… Західної Німеччини. А коли у серпні 1968-го у розбурхану Прагу ввійшли радянські війська для наведення там «соціалістичного порядку», цей твір-реквієм тяжкою тугою лунав із вуличних гучномовців, нагадуючи непроханим гостям про сльози матерів, які вічно чекають своїх синів… Особлива сторінка в творчості Пашкевича – співпраця з Дмитром Луценком. 1978 року в обласному театрі відбувся перший концерт Волинського народного хору, в якому й прозвучала «Пісня про Волинь». Присутній на концерті Дмитро Омелянович щиро радів, що пісню виконували кілька разів на біс. Волиняни полюбили її, і вона живе в репертуарі колективу й досі. На вірші Луценка Пашкевич написав багато гарних пісень – «А мати ходить на курган», «Батькове серце», «Гуси летіли», «Хата моя, біла хата», «Любисток», “Ой ти, ніченько”, але найкраща з них – “Мамина вишня”, що за своєю популярністю не поступається пісні “Степом, степом” і теж стала народною. Що ж до самої особи композитора Анатолія Пашкевича, то йому ніколи не було легко в житті. Щедрий, принциповий, але й конфліктний, він ніколи не вписувався в комфортні чи жорсткі рамки життєвих умовностей. Він не міг і не хотів блазнювати задля особистої вигоди, а тому був незручним у стосунках з чиновниками. Він не вмів і не хотів «нести» себе назустріч славі, пробиваючи ліктями шлях до нагород, визнань і матеріального достатку. Йому муляло все показне і штучне. Він завше тягнувся до тих, хто, можливо, і не знав, і ніколи не знатиме автора уславлених пісень, але слухав і слухатиме їх до скону днів своїх. Він із ніжністю і невимовним трепетом ставився до місць свого творчого зростання, до тамтешніх друзів, особливо в Черкасах і Луцьку. Звідти йому писали, пропонували твори, ділилися особистим. На відстані років і кілометрів згадував, звичайно ж, усе найкраще, що там було. А те, що було не все гладко, спливало іноді зненацька. Анатолій Пашкевич був бунтарем у душі, і з ним було нелегко. Не можна сказати, що атмосфера стародавнього Чернігова, де він прожив майже всі останні роки, всуціль була благодатною для творчості митця і його колективу (Чернігівського народного хору). Він не переставав воювати з чиновниками, захищаючи пісню, захищаючи виплеканий ним колектив, його право співати і жити в нормальних умовах. Інколи це було наївно, але завжди — правдиво і щиро. Боротьба ця виснажувала і часто була нерівною. Але завше перемагав талант, авторитет митця. Звісно, в ті часи багатьом було не до пісні. Та цим він ніколи не переймався. Вірив — справжня пісня завжди проб’ється до людей. На запитання: «Де вам, Максимовичу, найкраще живеться і працюється — на Житомирщині, в Черкасах, Луцьку чи Чернігові?» — не замислюючись, відповідав: «В Україні!». Років за п’ять до смерті композитор визнавав: «…На досягнутому не зупиняюся. Вважаю себе хліборобом, що вирощує хліб, хліб духовний, стараюся, щоб він був без остюків. Прикладу всі зусилля, аби наша молода незалежна Україна була щасливою, бо є вона найпрекрасніша квітка на Планеті, аби наш народ співав найкращих пісень, жив у достатку. І ще хочу висловитись словами нашого геніального поета Павла Тичини. Якби кожен узяв би його слова у своє серце і ніс як молитву, повторюючи кожного дня: *** Всі радощі свої і чорну днину – Усе я з вами розділю. Ви любите свою Вкраїну – Я більш її люблю!» Анатолій Максимович помер у січні 2005; рівно через місяць, 11 лютого, він мав святкувати свій 67-й день народження. Анатолія Пашкевича поховали на міському кладовищі у Черкасах поруч з народною артисткою Ольгою Павловською. «КОМПОЗИТОР АНАТОЛІЙ ПАШКЕВИЧ БУВ СОНЦЕМ, ЯКЕ СВІТИЛО І ГРІЛО…» (Про свого побратима розповідає поет і драматург, чернігівець Анатолій Покришень) Пісні Анатолія Пашкевича https://www.pisni.org.ua/persons/43.html Анатолій Пашкевич: «Повінчаний піснями з Волинню»
| ||||
|
| ||||
| Всього коментарів: 0 | |
|
| |
