|
|
|
|
|
|
|
|
Головна » 2018 » Квітень » 17 » Твори переможців VІІІ обласного конкурсу юних літераторів «Хай весь світ дивують нині діти неньки України-2018»
11:10 Твори переможців VІІІ обласного конкурсу юних літераторів «Хай весь світ дивують нині діти неньки України-2018» |
 Шановні друзі! Вітаємо Вас на нашому сайті і пропонуємо ознайомитися з творами переможців (І-ІІІ місця) VІІІ обласного конкурсу юних літераторів «Хай весь світ дивують нині діти неньки України», який проводять з 2011 року чернігівські письменники та обласна бібліотека для дітей. Близько 2 тисяч дітей і підлітків з усієї Чернігівщини вже взяли участь у конкурсі та написали талановиті вірші, казки, оповідання. Для бібліотеки та її читачів цей рік особливий, ювілейний – 5 травня 2018 року їй виповниться 120 років, вона – найстаріша дитяча бібліотека в Україні. Вітаємо всіх учасників і переможців конкурсу в ювілейному році, бажаємо нових успіхів і перемог! Номінація «Проза» молодша група Небажаний подарунок На околиці невеличкого містечка стояв сучасний будинок. У ньому проживала щаслива родина. Був у тата і мами єдиний синок – Сашко. Батьки його дуже любили і постійно балували. Чого тільки не було у Сашковій кімнаті! Крутий комп, спортивна стінка, дорогі іграшки, найцікавіші книжки – все він мав. Тому так важко було вибрати подарунок на чергове свято… І батьки подарували хлопчикові песика. Ні, це була не породиста собака, вона не мала чистокровних предків, які приймали участь у змаганнях і виставках. Це був маленький пухнастий песик з цікавою мордочкою, який віддано дивився хлопчикові в очі і радісно махав хвостиком. Мама з татом затамували подих: «Чи сподобався подарунок?». Але Сашко скривився і скрикнув: «Що це? Та з мене всі сміятимуться!» - і вибіг з кімнати. З того часу Сашко лиш дивився на песика зверхньо, не вигулював і не піклувався про нього. Напередодні Різдва сім’я повернулася з відпочинку. У смітнику порпалося кілька безхатьків. Вони знаходили щось корисне для себе і відкладали вбік. Сашко відкрив вікно автомобіля і з криком: «Їжте!» - поцілив у безхатьків шкіркою від банана. Мама чомусь заплакала, а тато мовчки пішов у дім. Ввечері мама розкладала речі і побачила на вікні список подарунків, які Сашко хотів отримати на Різдво. Мама взяла список і зайшла в кабінет тата. Вони довго радились, про щось сперечались і через кілька днів в кабінеті тата з’явилась яскрава коробочка. Сашко обожнював Різдво! Багато гостей, чудові подарунки, якими можна похизуватися перед друзями, веселі розваги… Сашко чекав, коли кур’єри почнуть звозити замовлені подарунки, а веселі батьки прикрасять ялинку. Хлопець навіть зайшов в кабінет тата, коли батьки були на кухні, щоб підгледіти, чи всі замовлення виконано. Дивно, лише одна коробка. Сашко відкрив її і був вражений. Там був не золотий, навіть не срібний, не оснащений сучасними механізмами – гномик у зеленій шапочці та червоній кофтині. Стиснувши іграшку в кулаці хлопець влетів в кімнату, де батьки пили чай. Він щось кричав, плакав, потім схватив куртку і розлючений вибіг з будинку. В небі щось загуркотіло, потім спалахнуло і влучило в Сашків дім. Було моторошно дивитись на те, що від нього залишилось, страшно думати про те, що сталося з мамою і татом. Хлопець кричав, плакав, кудись біг і незчувся, як опинився у якомусь підвалі. Хлопчик змерз і його одяг став вологим. В підвалі не було меблів, новітніх комп’ютерів та іграшок. Але найбільше йому бракувало батьків. До його ніг тулилася якась маленька злякана істота і жалібно скавчала. Це був Бурсик, песик, який дуже любив Сашка, та отримував від нього самі стусани. Хлопець погладив собачку і відчув, що вона стікає кров’ю. Притиснувши до грудей гномика у зеленій шапочці Сашко гірко заплакав. На зелену шапочку впали сльози, гномик відкрив очі і промовив: - Не бійся, сашку, я тебе захищу. Я маю Різдвяну силу і можу виконати будь-які три твої бажання. Сашко почав мріяти: - Я хочу повернутися в свій затишний дім, хочу, щоб про мене піклувалися мама і тато, хочу теплого молока, хочу, хочу, хочу… Хлопчик відчув, що Бурсик зовсім втрачає сили, але тулиться до його ноги, ніби хоче зігріти. Сашка охопив жах: - Бурсик єдине, що залишилось у мене, я не можу його втратити! Гномику, врятуй мого песика, нехай він одужає! Сашко незчувся, як опинився під брудним і мокрим мостом. Було холодно і страшно, дуже хотілося Їсти. Неподалік біля вогню сиділи безхатьки. У брудній посудині щось булькотіло, але пахло приємно. Їсти захотілося ще більше. Бурсик жалібно скавчав, а Сашкове серце, ніби вискакувало з грудей, - він впізнав безхатьків і чекав, що вони кожної миті можуть розправитись з ним. Безхатьки теж впізнали Сашка і один з них став наближатися. Сашко притиснув до себе Бурсика, втягнув голову в плечі і чекав…. - Що, не солодко тобі, хлопче? – почув він хриплий голос. – Підходь до вогню, не бійся, ми такі ж люди, як і ти. Коли сашко смачно поїв і нагодував песика, коли наслухався сумних розповідей про життя безхатьків, від сорому і жалю він гірко заплакав. Сльози впали на зелену шапочку гнома і він знову озвався: - Ти готовий загадати друге бажання? - Так, я хочу, щоб не було на світі безхатьків, хай вони всі знайдуть дім і родину. Бурсик лизнув лице хлопчика і Сашко поглянув довкола. Вони були у місті. Кругом сигналили автомобілі, ходили заклопотані перехожі. Всі кудись поспішали, а Сашку йти було нікуди. «Лишилось одне бажання, - думав він, - чого я найбільше хочу? Мені не потрібні всі ті безглузді іграшки і дорогий одяг, байдуже, що про мене подумають друзі, яка різниця в якому жити домі? Головне, щоб зі мною були мама і тато». Сашкові одразу стало легше, пол. Обличчю покотилися сльози і пробудили гномика. - Ну, що ти вирішив цього разу? - Поверни мені маму і тата, більше нічого не треба! - Це вже два бажання! Обери когось одного. - Як я можу обирати, гномику? Сашкові стало дуже важко на душі, з очей показалися сльози. Він зрозумів, якщо обере когось одного, ніколи не зможе бути щасливим. Дорогу переходила жінка з колясочкою, вона дивилася на малюка і щасливо посміхалася. Раптом з-за рогу вилетів автомобіль і – все змінилося. Перехожі були нажахані, водій розгублений. Сашко побачив великі дитячі очі, які дивилися на маму і ніби все розуміли. !Що буде з дитиною? Чи є у неї родичі? А може її віддадуть у дитячий будинок? Хай хоч хтось бу3де щасливим!» . Від прийнятого рішення стиснулось серце і котились сльози. - Гномику, я хочу, щоб жінка вижила і завжди була зі своєю дитиною. - Молодець, - тихо сказав гномик і посміхнувся. Сашко відкрив очі. Він був у своїй кімнаті. На килимку згорнувся клубочком Бурсик, а з вітальні було чутно голоси тата і мами. Сашко побіг до них, міцно обняв. Все було як і раніше. Лише на гілочці Різдвяної ялинки хитро посміхався гномик у зеленій шапочці і червоній кофтині. І місце Панченко Ольга, 7 клас м. Мена Справжній друг Колись були гарні часи: на Сході України було тихо, спокійно, мирно. Дорослі мали роботу, діти ходили до школи, малеча до дитячих садочків. Всі були життєрадісні, дбали про теперішнє, мріяли по майбутнє. Та війна ввірвалася в життя людей чорною птахою, в один момент розбила всі надії та сподівання. Ніхто не міг подумати, що доведеться жити у воєнні роки, що будуть гинути невинні діти та дорослі, будуть зруйновані сотні будинків, шкіл та лікарень. Війна по різному вплинула на життя кожного. Вона назавжди змінила долю і хлопчиків Юрчика та Андрійка, які разом ходили до школи, бавилися, іноді сварилися, але, щоб там не було, завжди мирилися і залишалися друзями. Війна розпочалася коли вони навчалися у шостому класі. Бойові дії зачепили і їхнє рідне місто Донецьк. Багато сімей змушені були залишати рідні домівки, бо все ближче було чути вибухи гармат та розриви снарядів, навкруги відчувалася небезпека. Налякані Юрчик і Андрійко перебуваючи у цьому жахітті, пообіцяли один одному ніколи не сваритися, і за будь яких обставин триматися разом. Сім’я Юрчика Майстренка складалася з чотирьох чоловік: тато Петро, мама Зося та сестричка Улянка. Ця родина була дуже гостинною, привітною і з великою шаною ставилася до національних звичаїв, традицій. Тому й імена у них були такі незвичні, стародавні, українські, які вони отримали від своїх пращурів. Коли вибухи почали лунати зовсім близько, Майстренки вирішили тікати від війни якнайдалі лишаючи рідний дім. Здавалося, що скоро все закінчиться, вони сядуть в автобус, і поїдуть звідси. Але не судилося. Вони знову змушені були шукати спокійне місце. Сім’я поспішала до укриття і раптом побачили біля розбитого будинку заплакану дитину. Коли вони підійшли ближче, Юрчик впізнав свого шкільного товариша Андрійка. Майстренки почали заспокоювати і розпитувати, що сталося, чому він сам, де його мама. З розповіді Андрійка вони дізналися, що під час чергового обстрілу він знаходився у підвалі, а мама пішла до будинку збирати необхідні речі для переїзду. В той момент у дім влучив снаряд. Андрійко, побачивши, що сталося з будинком, якнайшвидше побіг до нього, бо там знаходилася його люба матуся. Хлопчик прибіг, але було надто пізно. Його мами не стало… Він не міг у це повірити і повторював лише одне: «Моя мама жива, жива, жива...». Що робити далі. Він відчував лише біль, страх і страждання. Схвильовані Майстренки втішали хлопчика, але як можна зарадити болю, якщо уся родина Андрійка – це його мама. Рішення прийшло саме по собі. Андрійко повинен стати їхнім сином. З його очей знову покотилися градом рясні сльози вдячності та надії в завтрашній день. Наступного дня родині вдалося залишити зону бойових дій і поїхати в спокійне місце. Туди, де не чути пострілів гармат, де немає військової техніки та самих військових, де не боїшся, що можеш зачепити розтяжку і підірватися на міні. Їм пощастило, волонтерська організація допомогла знайти житло. Сім`я оселилася у невеличкому затишному будиночку, який став для них рідним. У їхній оселі оселилися злагода й затишок, знову лунає дитячий сміх і жарти та поруч з тим завжди присутні іскорки надії, що скоро війна закінчиться і в країну прийде мир та спокій, що всі люди почнуть цінувати, плекати, любити свою рідну Україну. ІІ місце Сидоренко Даша,6 клас м. Прилуки Пригоди у підводному царстві Казка присвячена моїй молодшій сестричці Катрусі, розказана їй у хвилини, коли мама й тато дуже зайняті й не можуть укласти її спати Жили собі в далекому королівстві дві принцеси-сестрички – Олівія й Ліло. Олівія була висока, білолиця, з чорним розкішним волоссям. Ця, завжди усміхнена й добра, дівчинка любила все чарівне й загадкове. Її сестричка Ліло – блакитноока білявка – була спокійною й поміркованою, ніколи не приймала необдуманих рішень і могла знайти вихід з будь-якої складної ситуації. Принцеси дуже любили одна одну й ніколи не розлучались. А ще дівчатка полюбляли відпочивати на заквітчаному лузі біля тиховодної річнчки. Тож одного сонячного ранку сестрички пішли на своє улюблене місце. Мальовнича природа приваблювала своєю красою, зелений килим шовкової трави розіслався навколо. Як маленькі зірочки на небі, на ньому розсипались чудернацькими різнобарвними купками запашні яскраві квіти. Спокійна кришталево-чиста річечка зачаровувала тихеньким плюскотом. Ліло заходилася плести віночок, а Олівія вирішила поплавати, але заплила надто далеко й відчула, що щось тягне її на дно. Перелякавшись, дівчинка заплющила очі. Коли вона прийшла до тями, то побачила якусь незнайому місцевість. Довкола було вогко й прохолодно. Усе огорнула гнітюча напівтемрява. «Це – підводне царство», - подумала принцеса. Над нею схилилося зелене обличчя з великими витрішкуватими очима й не дуже привітно промовило: «Я король підводного царства Жаб-Жабич». Ц його очах виблискували недобрі іскорки, а на бороді сиділи золоті рибки й розчісували кожну закудлану волосинку. «Нарешті я дочекався тебе, принцесо, - продовжував підводний цар. – Ваше королівство зовсім знахабніло, ваші жителі вкрай утратили совість: з кожним днем вони все більше й більше забруднюють нашу річку, викидаючи сюди всякий непотріб. Моїм людям уже ніде жити. Ми задихаємося від нашого сміття. Скоро може зникнути й сама річка. Оскільки, ти – донька короля, чий народ завдав нам стільки прикростей, то будеш жити тут, доки все не прибереш. Ми беремо тебе в полон». Жаб- Жабич кудись зник. Олівія роззирнулась довкола. У каламутній воді вона побачила купи шкарабанок та пластикових пляшок, які заважали рухатися. Поліетиленові пакети звисали страшенними гірляндами. Купи сміття лякали нестерпним смородом. Трохи далі дівчинка побачила свого пластикового коника. Вона вкинула його у воду кілька років тому, коли набридло з ним гратися: Олівії стало страшенно соромно. Адже й вона причетна до цього жаху. Дівчинка засумувала, блукаючи дном річки поміж купами сміття. Та їй знадобиться не менше ста років, щоб все це придбати. А так хочеться швидше повернутися додому. Мамаз татом і Ліло, напевно, давно турбуються про неї, але навіть не здогадуються, у яку халепу вона втрапила. Жаб-Жабич не збирався її відпускати. Олівія мало не плакала. Їй так не вистачило сестрички. Та вже б що-небудь придумала. Надвечір принцеса підгледіла, як золота рибка розмовляла по чарифону. Дочекавшись, доки всі поснули, Олівія відправила смс-повідомлення на берег. Ліло, стомившись шукати сестру, дуже зраділа, отримавши вісточку, і почала негайно діяти. У їхньому королівстві був пес Клевер, усі вважали його характерником. Ліло чимдуж помчала до нього. Трохи поміркувавши, вони вирішили, що чарівник за допомогою своїх магічних здібностей підніме вроду разом з її мешканцями з дна річки, а жителі королівства швиденько приберуть усе своє сміття. Сказано – зроблено! Наступного дня, тільки-но зійшло сонце, на березі річки яблуку ніде було впасти. Там зібралося мало не все королівство. Пес Клевер почав чаклувати. Спочатку він три рази проти годинникової стрілки на передній лапі покрутився навколо себе, потім потягнув себе за хвоста у напрямку сонця, після цього почухав лівою задньою лапою за правим вухом, гавкнув, заплющивши очі, шість разів угору та підстрибнув аж на три метри. І тут почалося… Вода піднялася вгору, люди спустилися на дно річки й швидко запрацювали. Якого тільки мотлоху вони там не назбирали. За декілька годин дно виблискувало чистим піском. Вода опустилася вниз. І чиста річечка весело заспівала свою безтурботну пісеньку. За мить стомлена, але безмежно щаслива Олівія стояла поруч з Ліло й обіймала своїх батьків. Того ж дня королівство й підводне царство підписали меморандум, пообіцявши ніколи не завдавати школи одне одному. ІІІ місце Захарченко Маша, 7 клас м. Мена Номінація «Поезія» молодша група Зайчик-пустунець Веселий зайчик біг, І за кущиком приліг – Сіренький, вухатий Ліг пустун поспати. А прокинувсь під кущем, Вмивсь гарнесенько дощем. Був веселий – став смішним, Обнімався дощик з ним. Теплий дощик, молодий Підганяв до хати – З білочками гратись, В дружнім колі знатись. І місце, Софія Башинська, 3 клас м. Корюківка Дерева взимку Дерева взимку голі-голі І вкриті білим полотном, Засніжені дуби й тополі Спокійно сплять зимовим сном. Як тільки сонечко пригріє – Прокинуться умить вони Усе-усе навкруг зрадіє В обіймах ніжної весни! ІІ місце Шульжик Єлизавета, 5 клас БСШ ім. Х.Алчевської Нас не поставить ворог на коліна Посунув ворог на мою країну. І ворог той, якого й не чекав. Хто братом називав себе, Вдарив у спину І, навіть, у Сірка очей не позичав. Із півночі озброєна навала Накинулась на мій квітучий край: Донецьк, Луганськ і Крим атакувала, З захланним поглядом Хрипить: «Віддай!» Не дочекається орел дводзьобий В очах козацьких відшукати страх! Натомість – гострий та рішучий погляд Ударить по простягнутих руках. Не жди покори, враже, від народу, Якого сам Тарас благословив На ту, давно омріяну свободу, На мир в усьому світі, тільки мир! Я вірю, ні! Я точно знаю – Ніхто не зможе гнати нас в ясир! І доля усміхнеться в ріднім краї – В моїй країні запанує мир! ІІІ місце Кондращенко Аліна, 7 клас Гімназія ім. Пантелеймона Куліша Осінь Осене ясная, Діво красная З палітрою пишною, Фатою розкішною. Вбралась у своє намисто, Позолотила пензлем місто. Ідеш по землі – Жовкне травичка, Стоїш попід берегом – Холоне водичка. Холоне водичка, Червоніє калина, Немов зашарілась Гуцулка-дівчина. Цвіте верес в нашім полі, Баштани й ниви стоять уже голі. Кружляє листя у святковім танці, Усе у золоті, усе в багрянці. Кращу картину можливо знайти? Найкращий у світі маляр – ти. Нема ж бо кращої роботи, Ніж ця розкішна позолота… ІІІ місце Матвійченко Ростислав, 6 клас м. Ніжин Номінація «Проза» старша група Війна – страшне лихо Я біг звідти. Біг чимдуж, не відчуваючи ніг. Серце, мов птах, хотіло висковзнути з грудей, дихати було складно. Повітря було важке, задимлене, сіре. Я похапцем хапав його, але лише кашляв. Потім приклав до рота хустинку і знову спробував вдихнути. Кашель. Легені роздирало від пилу. Я обернувся на шумне "бабах" і від жаху ледь не впав. Вгору здійнявся сусідський будинок. Від вибуху снаряду заклало вуха, а в голові загуло. Я дивився на почорнілий комин печі ще з хвилину, але потім промайнуло в голові, що потрібно тікати. Тікати, куди бачать очі. Може, в сусіднє село, якщо воно ще є. Я трохи відбіг, присів. Повітря стало чистішим – можна було перевести дух, та я мав тікати далі. З голови все ніяк не виходив образ матері. На мить повітря мов наповнилось ароматом свіжих яблук та теплого хлібу. Так пахли мамині руки. Навіть й не помітив, як забіг у ліс. Високі сосни обняли мене, а світле небо трохи заспокоїло. Я був повний надії, що мама також утікла. Мамо... Де ти, мамо? Чи ти жива? Ось і поле. Не помічаючи лиха, весело колоситься жито, пригріте вранішнім теплим сонячним промінням. Воно яскраво виблискувало, хвалилося своєю вродою. А ось там тяжіють кияхи кукурудзи. Ген за полем видно лісосмугу, а за нею – село. Я пішов полем, крізь хліба. Листя тріпало мене по голим рукам та ногам, але я не відчував ні болю, ні втоми, тільки спрага почала дошкуляти. Я присів у кияхах і підвів погляд догори . Куріло небо і, певно, від мого села уже нічого не зосталося. Болісно закололо під ребром. Я почав згадувати батька, матір, любу бабусю... Гірко заплакав. Опам'ятавшись, підвівся, утер чоло і пішов стежкою далі. Мене зустрів наляканий пес, що стиха гавкав на мене з кущів. Навіть цьому бідорязі страшно. Я подивився навкруги. Усі хати цілі, а сади пахнуть яблуками. Село стоїть спокійне, ніби нічого й не сталося. Обійшовши куток, я нікого не знайшов... Тільки бабуся Мотря навіки прихилилася до благенького тину. Я зайшов у чийсь двір, знайшов глечика і попрямував до криниці. Утамувавши спрагу, зайшов у хату. Ніде нікого. Взявши торбину, кинув туди хліба та картоплі, а на дворі обібрав трохи яблуню та грушу. І знову попрямував далі. Я маю знайти рідних. Пройшло два дні. Сусідні село зустріло мене такою ж пусткою. Я втрачав усяку надію, але йшов уперед. Надвечір я нарешті знайшов широкий шлях. То дорога в місто. І незабаром почув, як хтось кричить мені услід: – Гей, хлопче! Стій! Я обернувся і придивився. То біг якийсь хлопчина, трохи менший від мене, у коротких штанях та благій сорочці, з торбиною на плечі. Підбігши до мене, він присів та почав відхекуватись. – Хто ти? Звідки? - почав запитувати я, присівши біля нього. – Я Іван, з села Пагорбне, - хлопець довірливо потиснув мені руку і продовжив: – Усіх нас розстріляли... Мою матір, батька, усіх... Один я залишився, бо заховався. І мені б, кляті, в груди пулю загнали! – Ох... - мені відразу болісно защеміло біля серця, бо почав згадувати рідну домівку. – Твоє село вони також зруйнували? У відповідь я тільки похмуро мугикнув. Плакати я вже не мав права. – Я обійшов тут декілька сіл та хуторів. Кругом пустка. Куди йти, що далі? Не знаю. - я ще раз зітхнув і опустив голову. Підвівшись, я поволі поплентався вперед. Іван пішов поруч. Ми розговорилися. – Знаєш, у мене в місті живе тітка біля залізниці. А нещодавно я бачив, як ешелонами відправляли кудись молодих людей. Напевно, їх везуть туди. Може, твоя мама поїхала разом з ними? І ми, пригрівши надію біля серця, пішли. Чи пощастить нам, чи виживемо? А, може, мамо, я скоро побачу тебе? І місце Нікитенко Валерія,11 клас Коропська ЗОШ Усе починається з любові Ніщо у світі, крім любові, не здатне зробити людину Людиною. Це почуття вічне. Воно – безкорисливе. Любов – надпотужна магнітна сила, яка притягує людину до прекрасного. Саме вона, докорінно знищуючи тваринне начало, дає можливість прорости паростку людяності. На Землі все починається з любові. Кохання двох людей – це корабель, яким у життя припливе маленьке диво – немовля. Оточене турботою, материнською ласкою, дитя з молоком матері вбирає в себе любов до всього земного. До сонця, яке, торкаючись теплими промінчиками, назавжди змушує дитину стати «сонцелюбом», «сонцепоклонником». До п’янкого аромату квітів, що поять божественним напоєм води, повітря й землі. Це щастя доторкнутися до «соболиної шерсті ячменів», можливість відчути «шовк колосистої хвилі». Це любов до «океану» зелені й «моря» барв, любов до ближнього, до дерев, до краю рідного й до землі. Саме з цього починається Людина, яка здатна творити добро, яка живе виключно за законами любові, честі й моралі. Руки такої людини ніколи не посягнуть на сокровенне: вони не зможуть обдерти бронзу з пам’ятника Кобзарю; вони не розгребуть по цеглинах собі на гараж закриту державою школу. Це громадянин, який ніколи не викине сміття посеред вулиці й, більше того, не розіб’є порожню пляшку і-під пива на території дитячого майданчика. Йому забракне нахабності вкрасти в сусіда велосипед і, перефарбувавши нашвидку, видати його за свій, учора придбанийц2. Ця людина не може руйнувати окрасу свого міста чи села, тому ні за яких обставин не викопає з квітника троянду чи лілію, щоб егоїстично поповнити власну оранжерею. Така особистість сповідує Заповіді Божі, головний закон – це власне сумління, що вщерть заповнене любов’ю до навколишнього світу. Це – справжня особистість, що, живучи сьогоденням, будує майбутнє. Ми живемо в українській державі, яка переживає не найкращі часи. Не один комік висміяв чергового Президента України, вбачаючи горе нації саме в його правлінні. Що ж може зруйнувати замкнений ланцюжок влади? Хто збудує Українську державу? Мабуть, ніхто… Ніхто, крім нас, українців, що колись до безтями будуть закохані в кожен куточок своєї мальовничої країни. Не одна тисяча сторінок мудрих фоліантів перегорнена людством для того, щоб збагнути дещицю істини: «Усе починається з малого». З крихітної краплинки любові, подарованої батьками дитині, любові до себе, до людей,до всього, що її оточує. Якщо діти, почерпнувши зі Святого Письма заповідь «полюби ближнього, як самого себе», зробили цю істину золотим правилом свого життя, то щасливе майбутнє держави в їхніх руках. З таких особистостей будуть гарні лікарі, які ніколи не порушать клятви Гіппократа й не вимагатимуть грошей із безнадійно хворого. З них будуть свідомі керівники підприємств, що дбатимуть не про власний черговий рахунок у банку, а про гідну заробітну плату своїх підлеглих. Це депутати, котрі відстоюватимуть права громадян того чи іншого виборчого округу. Це керівники держави, які не знатимуть слова «корупція» та піклуватимуться про кожного громадянина зокрема й про державу в цілому. Це влада, що забезпечить «мудрих і багатих літами», тобто пенсіонерів, гідними умовами життя. Вихована молодь почне цінувати все те, що отримала в спадок від батьків, дідів і прадідів. Діти навчаться не просто слухати розповіді про історію України, культуру, звичаї, традиції, а чути й сприймати інформацію як цінність. А зберігаючи й примножуючи культурні, історичні надбання народу, ретельно відшліфовуватимуть скрижалі національної самосвідомості. Патріотизм громадян проявлятиметься не в синьо-жовтому паркані чи контейнеру для сміття, не в кольорові сорочки, вишитої «червоними і чорними нитками»; він оселиться в душі кожного українця й простежуватиметься в любові до своїх людей. Закінчивши школу, молодь не прагнутиме якнайшвидше полинути до омріяної країни, навіки забувши про рідний край. Юнаки та дівчата, здобувши освіту за кордоном, упевнено повертатимуться до України, де все дороге й миле серцю, щоб «зробити щось, лишити по собі». Результат завжди залежить від чітко поставленої мети. Якщо ціллю визначити любов до людей, до рідної землі, історії країни, культури українського народу, то результат – це процвітаюча Україна. Якщо любити те, що робиш, і любити тих, для кого робиш, то успіх гарантовано. Тож «ніхто не збудує Української держави, якщо ми самі її не збудуємо…», а міцний фундамент могутньої України є любов…,що здатна творити дива. І місце, Фанта Юлія, 9 клас, смт. Срібне Хати-пустки Іду засніженими холодними вулицями свого села. Вечоріє. Повільна хода і прірва вільного часу навіюють сумні думки. З усієї вулиці засвітилося лише в декількох хатах. Як же їм пощастило…хазяї створили затишок, діти осяюють радістю і веселим щебетом. Не те, що в сусідніх хатах…Вони пустки. У їх стінах не чути людського, запаху топленої печі, мукання корови у хліві. Як щемливо стискається серце… Ось хата покійної баби Наталки, а он старої Мотрі, що вмерла торік перед Різдвом. Від них віє холодом і байдужістю, страшенною пустотою отією, що довгі дні накопичувалося у старих стінах, яку місяцями, а може й роками не порушувала людська душа. Вони нікому непотрібні. Старі, згорблені, але комусь рідні, такі рідні. Проходжу далі, чогось згадую дитинство. Мабуть тому, що йду мимо хати баби Олени. Колись я малою бігала до неї з духмяними пиріжками. Від того на серці стає ще важче. Двір, порослий двометровими бур’янами, давно забутий далекими родичами. Лише сніг не минає жодної хати. Лягає – де павутиною, де ковдрою і на покрівлю, і на бур’яни, і на стежку… Дорога здається мені нескінченною від таких хат-пусток. Від сумних спогадів, холодного вітру і мокрого снігу на душі так незатишно. А як же хочеться, щоб уся сільська вулиця сіяла вікнами своїх домівок, щоб у кожній хаті щебетали дітки, валив з труби дим, як свідок тепла і затишку у старенькій хаті. Я оптиміст, я вірю, я навіть переконана, що так воно і буде, незабаром, нехай не зараз, але в недалекому майбутньому на місці старих хат-пусток виростуть і наповняться дитячим щебетом нові сучасні будинки. І тоді оживе моє село, адже я дуже-дуже в це вірю. ІІ місце Ірина Картель, 8 клас с. Волосківці Пан Елгон, або Квітка Милосердя Діялося це в князівстві Азогі з верховним правителем Елгонерондом IV Монбреонійським, якого в народі прозивали просто паном Елгоном. Була це людина неймовірно жорстока й жадібна. Скільки війн вона спричинила, скільки чужих земель і скарбів загарбала собі хитрістю й підступом! Одного разу пан Елгон сидів у своїй скарбниці, де було зібрано всі коштовності, що ними володів цей правитель, і розглядав своє багатство, коли раптом його повідомили, що прийшла Беовсі, донька сільської чаклунки, маленька дівчинка, й просить аудієнції. Мовляв, вона сама принесла гроші, щоб сплатити податок, оскільки їхній митар помер. Пан Елгон наказав провести дівчинку до коронної зали, й сам туди поспішив, адже вчув уже запах грошей, що поповнить його скарбницю. Беовсі скромно зайшла, привіталася, у руках вона тримала клуночок монет і пишну рожеву троянду, яка розносила навкруги тонкий аромат, але гордий правитель на те навіть не звернув уваги, бо його цікавили тільки гроші. Дівчинка мовчки поклала клунок біля ніг володаря, а зверху – троянда, розвернулася й пішла з палацу не оглядаючись. За наказом пана Елгона вартові забрала гроші, принесені дівчинкою, а заразом і квітку, та й віднесли в скарбницю, де закинули в найдальший куток. Наступного дня сталося лихо: пан Елгон захворів. У нього боліло все тіло, паморочилося в голові, важко було навіть розплющити чи заплющити очі. Наказав володар своїм придворним запросити найкращих лікарів, але що ті не робили – нічого не допомагало. І вже коли за порогом палацу опинився останній служитель медицини, безпомічно розводячи руками, до хворого ще раз прийшла маленька Беовсі. - Ваше Величество, - сказала вона, - я знаю, як Вам допомогти. - Ти, дівчинко? – здивувався правитель. – І чим же? - Вам у пригоді стане квітка, мій подарунок, вона Вас вилікує, тільки-но самі візьмете її до рук, - відповіла гостя й раптом зникла, наче й не було тут її. Правитель Елгон аж закляк од цих слів дівчинки, адже він не пам’ятав, де поділася та квітка, можливо, її одразу викинули в смітник вартові. Але стражники відказали, що квітка повинна бути в скарбниці. Коли Елгон насилу дійшов до сховища, підтримуваний служками, його охопив розпач, бо палата була величезна, навкруги вивищувалися купи золота й срібла, поряд з ними громадилися скрині з самоцвітами, а сили правителя вичерпувалися, ноги не несли, руки не могли рухатися, голос подати стало все важче. Сторожа й придврні за наказом свого князя взялися шукати квітку, але її не помічали й не могли побачити, бо це повинен був зробити; за словами дівчинки, сам Елгон. - Горе мені! – вихопилося в правителя. – Я можу купити всі землі навкруг мого князівства разом зі всіма квітами, що в них ростуть, - і не можу знайти єдину троянду, яка мене вилікує, у своїй власній скарбниці! – В очах його знову запаморочилося, і Еглон ніби крізь якусь імлу побачив ще раз дівчинку Беовсі, яка шепнула володареві на вушко: «Роздай скарби бідним!». Щаслива звістка вмить облетіла всі володіння правителя Елгонеронда: кожен нужденний може прийти до скарбниці пана й узяти собі трохи грошей на їжу, ліки, одяг, найнеобхідніші речі. Річкою потекли стражденні до палацу володаря, заходили до скарбниці, брали трохи грошей і вертали назад, даючи дорогу іншим біднякам. Знаходилися й такі, що хотіли приховати свої статки під лахами безхатьків і ще трохи вхопити добра, але тільки-но вони заходили до скарбниці – їхнє рам’я перетворювалося на дорогі шати, і варто одразу це помічала й проганяла жадібних брехунів геть. Як тільки трохи поменшали купи скарбів пана Елгона, він почав почуватися краще: менше боліли руки, краще стали слухатися ноги, згодом з’явився апетит, прояснилося в голові. Володар уже сам міг пройтися по скарбниці й пошукати квітку – і одного чудового дня, коли черга з голодних і босих нагадувала швидше мишачий хвіст, а грошей у сховищі майже не було, він відчув дивний аромат: то пахла рожева троянда з найвіддаленішого кутка палати. Вдихнув Елгон ці пахощі – й одразу відчув себе зовсім здоровим! Дивне почуття охопило правителя: захотілося його ще раз побачити Беовсі, обійняти її й подякувати за одужання. Набрав жменю самоцвітів із останньої скрині й пішов сам до хатинки старої чаклунки, же жила, кажуть, дівчинка, але там її не знайшов: зникла, наче й не було. Може, кажуть, померла від голоду, а може, подалася в інші князівства рятувати бідняків. Пан Елгон же прикріпив рожеву троянду до своєї корони на згадку про Беовсі й про те, що щедрість і милосердя роблять людей кращими й щасливішими, і вирішив, що відтепер буде творити тільки добро на благо всіх підданих. ІІ місце Василенко Андрій, 9 клас, м. Мена Листи з фронту Було 28 серпня 2035 року. Вечір. Ні, це був не просто літній вечір, а передчуття відпочинку, спокою, волі, бо сьогодні п’ятниця, а завтра ми з друзями їдемо до Семена в село спускатися річкою на байдарках. Суботній ранок почався радісно: ми з хлопцями вирушили на автостанцію, але рейс на Квітневе скасували, і нам довелося автостопом із рюкзаками за плечима діставатися до села. Це не зіпсувало нам настрій – тільки підбадьорило. Дідусь Семена до нашого приїзду підготував човни. Ми, швидко перекусивши, зібралися з думками й опівдні вирушили! Простір ріки, шум вітру у вухах, шепіт води, коли її розрізав форштевень байдарки, лопотіння крил злітаючих чирків, потривожених нами, - усе налаштовувало струни душі, виповнювало її вщерть любов’ю до рідного краю. На ночівлю вирішили стати на вузькій піщаній косі під обривистим берегом, обрамленій густими чагарниками верболозу, акації та лоху. Максим визвався ставити намета, Семен почав готувати вечерю, а я , узявши сокиру, пішов по хмиз для вогнища. У пошуках сухого гілляччя я забрався на самісіньку гору, щоб утриматися на звивистій стежці, ухопився за пагони куща і видрав його з корінням, ледве не загуркотівши вниз. Заточившись, обіперся на брилу глини, вона посунулась донизу, і відкрилася темна ущелина. Під рукою було щось металеве. Я придивився й побачив невеликий мішок, у якому раніше перевозили гроші банківські працівники або інкасатори. На дотик я відчув, що в сумці щось було. Перехопило подих. Дитячі мрії про скарби заполонили мої думки, змусили забути про дрова. Не зважаючи на сипкий грунт під ногами, я швидко почав спускатися до друзів. Вони з непорозуміння подивилися на мене, але теж зацікавились моєю знахідкою. І ми втрьох сіли роздивлятися сумку. Вона була старою, але досить міцною. Відкривши її, я вийняв зшиток паперів. Розгорнувши перший із них, побачив щось на зразок листа. Очі пожадливо забігали по рядках: «22.12.16/16:50 Привіт, любий синочку! Давно не було часу надіслати тобі звістку, та, мабуть, і не скоро з’явиться, бо писати мало не бачу сенсу, а «по-дорослому» не встигаю. Тому я взявся записувати думки, відмічаючи їх датами. Самі конверти з листами я ховаю до мішка, що підібрав у руїнах банку. Ці мішки, призначені для спецкореспонданції, добре захищають свій вміст від вологи та пилу. Сьогодні до нас привезли іграшки та подарунки від діток до Нового Року! Серед них я бачив машинку, схожу на ту, що я дарував тобі на День янгола. Згадав про тебе. Як же сумую за тобою, Марійкою і мамою! Передавай їм привіт, хай мама чекає й молиться за нас. Скоро відвоюємо наш мир! Люблю й цілую вас усіх!» «Привіт, сину! У мене все добре, не зважаючи на те, що я недавно трохи захворів. Не хвилюйся, про мене тут добре потурбувалися, і я вже майже одужав. Ми з хлопцями намагаємося не падати духом, тому що у нас багато цікавих та смішних історій. Сьогодні хочу розповісти деякі з них. В одному з військових підрозділів ми знайшли собаку та забрали його з собою. Назвали Сонар. Тварину полюбили всі бійці, але одного разу він утік. Пізніше з сусіднього блок-посту нам повідомили, що знайшли нашого Сонара. Ми їхали повз них до сільського магазину й вирішили забрати по дорозі нашого собаку. По приїзді двоє бійців зайшли в магазин, а водій залишився біля машини. Ми хвилин із п’ять простояли в черзі. Потім до магазину заскочив наш водій і закричав: «Сонар в багажнику прокинувся, зараз валувати буде!». У магазині зависла тиша. А вже через кілька секунд магазин був порожній. Ми купили Сонарові молока, нам – чаю та печива та, сміючись, вирушили до місця дислокації. Ще одна наша історія – про опудала Григорія. Ми маємо постійно пересуватися по сектору контролю, тому ночуємо в лісах, полях, посадках. Якось випало нам ночувати поблизу поля з кукурудзою. Викопали рови, щоб нас не помітили та не постріляли з дороги. Вирішили підхарчуватися, а щоб на час вечері в нашу сторону ніхто не сунувся з того боку, зробили опудало та поставили його край поля, а для сміху йому до грудей бадилину прив’язали. Назвали «Григорієм». Так, повечерявши, прилягли в кукурудзі, а Гриша — «на посту». Уночі на нашу позицію вийшла розвідгрупа бойовиків. У темряві вони опудало не розгледіли, давай по ньому стріляти, а Григорій наш не падає. Ми з хлопцями, доки наш противник по опудалу стріляв, визначили сектори обстрілу та кількість бійців противника. Так за час стрілянини наше відділення встигло їхню групу ззаду обійти — узяли п'ятьох бойовиків у полон. Гриша прикрив нас своїми кукурудзяними грудями. Ось так і проходять наші дні. Дуже сумую за тобою, Марічкою та мамою. Сподіваюсь, що скоро побачимося. До зустрічі!» Хлопці помітили, що по моїх щоках течуть сльози. Я перегорнув останній лист і побачив фото двох чоловіків. В одного з них був надзвичайно знайомий погляд, і я впізнав свого загиблого батька. Це був мій батько, який відстоював незалежність нашої держави та непорушність її кордонів. Практично через двадцять років мені довелося прочитати ці листи: вони дійшли до свого адресата. ІІІ місце Єрмакова Марина, 11 клас м. Прилуки Про що вночі шепочуть парти День добіг свого кінця. Па нічну прогулянку яскравий Місяць вивів своїх учениць - яскравих зірочок. Раптом, прогулюючись над шкільним подвір'ям, Місяць почув за вікном дивні звуки. Він заглянув у темні вікна і став свідком розмови. У тиші шкільного класу вели розмову парти. Вони обмінювались своїми враженнями за день. Адже кожна з них, кожного дня проживає зі своїми господарями цікаві моменти. Одна розповідала, як її сусіди по парті посварилися, а інша навпаки, про те, як Наталка допомогла Миколці у навчанні. Друга парта крайнього ряду переповіла цікаву смішинку, яку розповідав Павлик Сашку. І лише остання парта третього ряду тихенько схлипувала. Раитомчде почула друга парта середнього ряду і запитала: «Що трапилося?». На що вона відповіла: «Любі подруги, я по-доброму вам заздрю. А от подивіться на мене. Я вся обмальована чортиками, з усіх боків обписана чорнилами, а сьогодні мій Юрко на моєму обличчі залишив брудний відбиток підошви своїх кросівок. «Це жах! - сказала друга парта середнього ряду, - потрібно його провчити!» Але як це зробити ніяк не приходило їм на думку. І тут Місяць вирішив їм допомогти. Вранці він попросив свого брата Сонця як можна яскравіше посвітити на парту Юрка. Загомоніли по шкільних коридорах дитячі голоси. Коли учні зайшли до класу, їх погляд зупинився на яскравих сонячних промінцях, які яскраво відсвічували бруд та написи на парті. Аж раптом у дверях з'явився Юрко. Коли він побачив, як його парта виділялася серед інших, він почервонів і ладен був провалитися на місці від сорому. Він миттю кинувся з ганчіркою до парти і почав відмивати її. Увечері Місяць знову вирішив навідатись до своїх знайомих. Та сьогодні в шкільній тиші тільки й було чути голос останньої парти третього ряду, яка без перебою і з особливим захопленням розповідала про свого Юрка. ІІІ місце Кондратенко Богдан Анатолійович Бахмацька гімназія, 11 клас Вибір Звичайно, я - європейка. Що ж тут думати та гадати, адже центр Європи знаходиться в нашій країні. Невже треба ще щось доводити? Виявляється, що географічно й теоретично ми в Європі, а от практично... Старенька бабуся - Європа пильно придивляється через свої великі окуляри на юну красуню - Україну. Вивчає культуру, манери, осудливо киває головою, коли їй щось не подобається (та хто не був молодим!). А може й пригрозити чи то, дивись, і образитися. Але старенькі такі сентиментальні... Вона пробачає нам невдачі, повчає, інколи прикрикує, але намагається нас зрозуміти (хоча їй і не завжди це вдається). Що знають європейці про мою країну? На жаль, сьогодення внесло в ці знання свої корективи: війна, корупція, парламентські бійки...І що найболючіше - це правда. Ота гірка правда, без якої не побудуєш майбутнє. Нині багато говориться про шлях, який обере Україна. Чимало українців переконані, що нам треба рухатися в європейському напрямку. Але потрібно зважати усі ,,за" і „проти", гарно все обміркувати й зробити крок до майбутнього. Сподіваюся, щасливого. Бо як же інакше, адже ми того варті! Але не треба думати, що зі вступом України до Євросоюзу зразу ж різко зміниться життя народу. Не вигадали ще чарівної палички (на жаль!). І оте викинуте сміття ніхто не прибере за нас. Хіба що вітер рознесе вулицями. І „моя хата з краю" так і залишиться байдужою до всього, якщо не зміниться менталітет народу. Деякі мої ровесники мріють виїхати з України в пошуках кращого життя. Звичайно, летко голосно грюкнути дверима, звинувачуючи всіх і все у своїх проблемах. Скільки нас уже по світах! І всі в пошуках кращої долі. „Доле, де ти ...", - пророчі Шевченкові слова. Ми - європейці. Хочеться вірити, що не лише за географічним положенням, а й за освітою, медициною, рівнем життя... А наші нащадки взагалі не будуть перейматися цим питанням, голосно заявляючи, що вони - громадяни Всесвіту, жителі однієї великої і дружної планети Земля. ІІІ місце Васильєва Анна В'ячеславівна Бахмацька гімназія, 8 клас Номінація «Поезія» старша група «Герой» І заплакала я гірко біля вікна І тато грюкнув дверима І мати засмучена до нестями Дивиться заплаканими очима Як закриваються двері Проходить час і відкриваються двері І лист розкриває матуся А в ньому написано: «Я вас любив!» Сталося найстрашніше – загинув татусь І знову ми з мамою гірко плачемо Але тато наш герой І ми це знаємо І пишатися довіку ним будемо! Це верлібр-білий вірш І місце Сібашвілі Марина, 9 клас с.Киїнка «Назад не буде вороття» В далеку березневу ніч, Коли морози панували, Над Моринцями в люту ніч Яскрава зірка засіяла. То народивсь малий Тарас – Заступник й поводир народу. Він працював, ягняток пас Й не сподівавсь на нагороду. Багато змалечку страждав, Залишивсь рано сиротою, Але Господь оберігав Хлоп’я з ясною головою. Росло дитя, талант зростав, В житті зустрілись друзі вірні. Тарас, нарешті, вільним став, Думки ж лишились непокірні. Ніхто зламать тебе не зміг, Боялись всі твоєї зброї Усіх катів ти переміг, Хоч пролилось чимало крові. За нашу волю, за життя Ми дякуєм тобі невпинно. Назад не буде вороття, Кобзаре, любий, спи спокійно! ІІ місце, Перещ Дарія, 9 клас м. Остер Пам’яті моєї матусі… Я пишу тобі листа, Та не знаю, чи відправлю, Справа зовсім не проста Написати тобі, мамо. Пам’ятаю кожну мить, Коли я була з тобою. Тільки долю не спинить – Час дзвенить тепер журбою. Згадую той день, коли Ти вела мене за руку. Жаль, що мрії не збулись, Залишивши лиш розлуку. Нене, матінко моя, Голубонько сизокрила, Вірю, що любов твоя Знов підійме мої крила. Пам’ятатиму завжди Образ твій, лебідко мила. Буду свято берегти Те, чому мене ти вчила. ІІІ місце Закружна Марія, 9 клас м.Городня |
|
|
| Всього коментарів: 0 | |
