ЧЕРНІГІВ - Бібліотека для дітей

Оксана Дорохова. Вірші, що увійшли в літературний портал «100 слів». "В ритмі волі"

estet — Thu, 01 Dec 2022 08:40:49 GMT

Війна, на жаль, триває ... Але життя продовжується...

***
Люба Україно моя,
Рідна земле-ненько!
Юна дівчина іде –
У вогні серденько.

Вмита кров’ю та сльозами
З горя-болю річки.
Почорніли у волоссі
Кольорові стрічки.

«Гради» очі виїдають,
Душу – слова люті.
Молитви її сердешні
Богом не почуті…

Щодня краде синів
Війна-домовина.
П’є з поранених грудей
Страх мала дитина.

Україно моя мила,
Свята земле-ненько!
Простягає руки Доля:
– Не впади, рідненька!

***
Не квітне квітень,
кричить плаче
вітром, дощами.
Голосить, побивається
мати Україна
за своїми синами.
Попелом і кров’ю
полягли у землю
вбиті її діти.
І ростуть могили…
Снігом сивіє квітень:
«Їм би ще жити… Жити!».

***
Сонце сходить…
Лунка тиша, жахлива…
Знову сирена…
Дійсність люта, глузлива…

Не птахи в небі !..
Ллється вогняна злива…
Палають міста…
Земля від попелу сива…

Вірші цієї війни... (Оксана Дорохова)

estet — Tue, 26 Apr 2022 16:13:17 GMT

Сьогодні – черговий день війни. Коли нашу землю щодня ранять ворожі ракети, немає значення, який саме це день. Він наповнений непрощенням несправедливої втрати, помноженим на вдячність за подвиг наших героїв.

Але кожен такий день народжує і поезію...

До вашої уваги нові вірші нашої колеги Оксани Дорохової. Ці вірші написані переважно під час вибухів і пострілів. Це поезія, яка народжувалася на межі. Це поезія болю й непрощення. У кожного з нас – свої фронти, але мета – єдина…

Твори переможців Всеукраїнського дитячого літературного конкурсу «Творчі канікули - 2021»

estet — Wed, 29 Dec 2021 09:16:52 GMT

Осінь
Я доторкнусь до осені руками,
Вона холодна, мокра, дощова,
Колюча інколи, і сильними вітрами
Вона здуває залишки тепла!

Та все ж буває лагідна та ніжна,
Зігріта сонцем, осяйна,
На дотик тепла, наче ковдра пишна,
І зовсім не колюча , а м’яка.

А присмак у осені терпкий, медовий,
Солодкий водночас і дещо гіркий,
Нагадує каву і чай калиновий,
Трішечки кислий, бадьорий, п’янкий.
У осені свій запах неповторний,
Він поєднав у собі все:
Зів’яле листя, шум дощу мінорний,
Останні квіти і сумне есе.

Я бачу осінь різну, кольористу.
Рудоволосу дівчинку у сірому вбранні,
Прикрашеному листям золотистим,
Що так нагадує мене мені…

Ковальова Єсенія Сергіївна, 11 років, м. Остер, Чернігівська обл.

***

Тавтограма «Снігові сонцевії»
Сипле, сипле срібний сніг,cнігові сніжинки стеле,
Сонно скочує свої cніжно-білі суховії.
Сонце сходить, сонце сяє,cяйвом сповнює серця.
Сила сонця світ стрічає, cвітлом створює слівця.
Світанково, сіро-зимно,cнігові сніжинки скрізь.
Спокійнісінько, сонорноcтелеться сріблястий сніг.

Француз Вікторія, 15 років, м. Остер, Чернігівська обл.

***

Самотній журавель
Стоїть старий самотній журавель,
Похилену криницю підпирає,
Він пам’ятає повний двір людей,
Тепер лиш бачить, як село вмирає.
Подвір’я затягнуло споришем,
До хати не протоптана стежина,
Колись життя тут билося ключем
І по подвір'ю бігала дитина.
Минулося…На жаль, пусті криниці
Стоять у кожному вкраїнському селі,
А як же хочеться із них напиться
Холодної джерельної води.

Француз Вікторія, 15 років, м. Остер, Чернігівська обл.

***

Як там у великого письменника? «Лишилося тільки спакуватися». А я вже давно це зробила, ще відтоді, як татові пообіцяли путівку в Коблево. Часом мені здавалося, що рюкзак і валіза шепталися: «Коли вже нарешті?»
І ось ми їдемо. Тато з мамою про щось тихенько розмовляють, а я – вся у вікні. Які краєвиди пропливають перед моїми очима! Шкода, звичайно, що не маю талану великої Лесі, яка під час першої поїздки на південь України творила цикл «Подорож до моря». Подумки себе втішаю: «Нічого, у мене буде багато фотографій, бо новенький смартфон так і проситься до праці».
Мандри – це мій світ, світ моїх захоплень, уяви, фантазії, а їй розгулятися(я вже бачу) буде де. Ще змалечку хотілося кудись їхати, щось бачити,когось чути, слухати чиїсь речі, запам’ятовувати. І ось тепер такі небачені простори відкрилися моєму зору. Комфортабельний автобус уже третю годину їде назустріч сонцю, а у вікнах – степ, залитий сяйвом. Скільки тут світла! Воно струменить крізь листя одинокого дерева, що бовваніє вдалині, ллється з-під гілля невеличкого кущика, який причаївся край дороги. Люблю світло, люблю сонце, люблю простір! Як гармонійно злилася голубінь неба із жовтизною соняшників, що завжди повертають голови до свого праотця -Сонця. Мені аж подих перехопило, осліпило, і як тут не процитувати рядки із новели О.Гончара «Соняшники»: «…на широчезній рівнині, скільки сягає зір, яскраво золотились соняшники. Стояли до самого обрію, пишноголові, стрункі й незліченні, і всі, як один, обернені до свого небесного взірця, до сонця…». Великий письменник любив Україну, особливо Південь її, безкраї Таврійський степ, Асканія – Нова вабили його до себе щороку.
І раптом соняшники зникли. Усе затопило море. Моя уява вжемалювала, як автобус гойдається на його хвилях, а вони пливли нам навстріч, наче вбирали в себе. Море! Воно мене вітало, бо я ще ніколи його не бачила. Це вперше. Тільки чому його називають Чорним? Воно голубе, безкрає, неозоре, неосяжне й всеосяжне, бо воно скрізь, десь там, у безкінечності, зливалося з видноколом. І це було прекрасно. На хвильку мені здалося, що й наш автобус узяло в обійми. Удалині на ньому гойдалися яхти, шхуни, баркаси, човни. Чомусь подумалося: «Свого «Майстра корабля» Юрій Яновський присвятив не першій українській кінофабриці, а морю, бо водяна стихія заполонила його від першої зустрічі».
О, тут було де розігратися моїй уяві! Я летіла до пристані, уже захоплювала яхту з червоними вітрилами, за кермом якої стояв красень, – і вперед! Куди? Назустріч щастю. Проте мій запал охолодила мама досить - таки прозаїчно: «У пансіонат». «Нічого, - заспокоїла я себе, - маю в запасі три дні й три ночі». Південна ніч… Вона сама спонукала мене до фантазування перед сном. Та й хіба прийде він, коли в тебе перша ніч на морі? Тут є все: магічне зоряне небо, дивовижні птахи, які кричать у високості, і багато, незліченна кількість вогнів.
Я вже уявляла, як молочно-пастельний світанок будитиме мене вранці, а огненно-червоний небосхил сповіщатиме про прихід нового дня, як гора, у підніжжя якої був наш пансіонат, випустить зграю не відомих мені досі птахів, а море, голубе, зелене, грайливе, вабитиме до себе. Я вже його малювала в темряві. Хоч боюся її змалку, але тут вона чомусь була не страшна. Я відчувала себе захищеною. Унизу хвилі билися об берег, мені здалося, що вони щось хочуть сказати.
Мої шкільні роки вийшли на фінішну пряму, а я й досі вагаюся: «Ким бути?» А можливо, це море щось мені підказує. А якщо пов’язати свою долю з ним, але не помічником боцмана на кораблі, нехай навіть на трансатлантичному. Тільки капітаном. Світ моєї уяви й фантазії знову вийшов з-під контролю. Я біля штурвала, а навколо - ніч і шторм, ні не дванадцятибальний, це вже щось занадто. Уся команда чекає моїх наказів - і я рятую судно.
Повний місяць обійшов пансіонат і заглянув у вікна, неначе хотів застерегти:
«Не спи, не спи! – говорить ясний місяць, -
бо як заснеш, я промінь наведу,
немов стрілу…»
Дивно, як на мене впливає зоряне море. Це ж тільки що я процитувала рядки Славетної Волинянки з її поезії «Мені в сю ніч приснився ясний місяць». Він такий блідолиций і спокійний. Мені навіть здалося, що це небесне світило тут більше, ніж у нас у селі. А може, це тому, що в моєму Чемері його ховають віття високих дерев? А тут – безкінечний простір. І я залишаю море й лину до його кратерів. Як зустрінуть вони мене? Чи потрібна я там із своїм максималізмом? Переконана – потрібна. І ось уже моя уява переносить мене на цей найближчий до Землі супутник. Торкаюсь його руками. Дивно? Не пече. Радіє чи що? І я подумки гладжу його. Він – козацьке сонце, а я ж – українка, нащадок славного лицарства й пишаюся цим. Можливо, у мені зараз прокинувся дух язичництва. Мої пращури ворожіння, обряди проводили вночі при повному місяці. І вже йду по ньому, безлюдному,холодному, але що це? Червона троянда, ще свіжа, з крапельками роси. Хто залишив її? Хто був тут до мене? Якийсь астронавт із іншої Галактики? Можливо, Туманність Андромеди послала його мені назустріч? І, боячись злякати мене, він залишив спочатку цю чарівну квітку. Вона аж просилася до рук. Підходжу до неї – справді гарна, наче не справжня, я такої ще й не бачила. Навкруги холод, а з кожної пелюсточки струменіло тепло. А якщо це Маленький Принц Антуана де Сент Екзюпері виростив її тут? А що було б, якби я з ним зустрілася? Та погляд щоразу натикався на холодне каміння. Що воно таїть у собі? Що було тут мільярди років тому? У голові десятки варіантів. І так захотілося пізнати світ ще не досліджений. Море й Місяцю, ви мене чуєте? Я хочу пізнавати вас. Я буду дослідницею! Відкрию якусь сполуку, що лікуватиме від усього-усього поганого на світі не тільки тіло, а й душу. Знайду незнайдену квітку папороті, яка дасть мені щастя. Але ж я людина добра, то подарую її всім, і тоді весь світ стане раєм. Це ж так прекрасно бачити навколо себе здорових, усміхнених, привітних людей! І, можливо, тоді поменшає на планеті смерчів і ураганів, засух і суховіїв. Бермудський трикутник перестане поглинати кораблі й літаки. Відродяться Аравійська пустеля й Атакама. На Азорських островах знову з’явиться на поверхню Атлантида. І вільними стануть міжпланетні польоти, космічні лайнери сідатимуть у моєму Чемері на базарі. І той, хто забажає, зможе відвідати й червоний Марс, і строгий Сатурн.
Розмріялася… Я ж так мало де була на своїй Землі. А в душі вже давно жевріє прагнення – відвідати Південну Корею. Багато читала про цю державу, дивилася передачі про неї. Вона вразила мене своєю екзотикою й унікальністю. Природа, люди, звичаї, обряди, культура. Це щось неперевершене! Усюди квітучі сакури, особлива естетика вуличок, смачний рамен і запашні токпоккі, гостре сашимі, кімчі, соковитий кімбап і свіжі напої, усюди аромат вуличної їжі. Увечері вогники мегаполісів створюють казкову атмосферу. А архітектура й убрання давніх корейців? Просто вау…
І ось уже йду вуличками Сеула й Пхеньяна, Тегу, Пусана…Справді, таке все незвичайне…Але чуже…На чужині якось особливо нестерпно відчуваєш розрив із рідним краєм. І починаєш розуміти, що найдорожчим і найкрасивішим є тільки він.
Уявляти, мріяти, фантазувати. Це від народження. Але що б я робила без читання? Світ книжок бере мене в полон, і тоді уява й фантазія не мають меж.
Хай відпочине море, я вже - Наталка Сірківна. Ви ж читали «Тигролови» Івана Багряного? Це героїня цього твору. У нас багато спільного: прагнення бути незалежним, наполегливість, упертість, відсутність страху в досягненні мети. Як і вона, люблю полювання, хочу навчитися володіти як не всіма, то хоч би трьома-чотирма видами зброї. І вже не її, а мене рятує Григорій Многогрішний від розлюченої ведмедиці. Мене захоплює сміливість і відданість Сірківни, її жіночність, уміння контролювати свої почуття. У ній тече справжня українська кров. І вже не вона, а я їду на Голубу падь, полюю на тайменя, біжу разом із чоловіками за кішкою, переходжу по льоду Амур на Н-ській заставі на Маньчжурськім кордоні. Моя героїня ніжна й водночас сувора. Стримана. У цьому її загадковість, і саме цим вона полонила Григорія Многогрішного й привабила до себе мене. Кожен епізод роману я проживала разом із його героями. І сопки Великого Хінгану прийняли мене в свої обійми так, як Григорія й Наталку.
Гори… Мріяла, уявляла, але ніколи не була. І ось фантазія вже несе мене в наші Українські Карпати. Вузенькими стежинками в обіймах віковічних смерек на їхні вершини любили підійматися Туркиня й Гриць, Мирослава й Максим, Іван і Марічка - герої творів Ольги Кобилянської, Івана Франка, Михайла Коцюбинського.
Бескид, Чорногора,Петрос, Піп Іван Чорногірський, Говерла – найвища. Безкінечні ліси й цей п’янкий, живильний запах хвої. Бачу високі зелені буки, тихий смуток смерек ніжним серпанком обіймає мене за плечі, проситься в душу. Мені добре тут, я люблю ліс. На мене дивно впливають сонний гриб, що проглядає із зеленого моху, тендітна берізка коло маленького озерця й багряне сонячне проміння, яке ллється крізь крони віковічних сосон. Для Ліни Костенко він був Храмом, з нього вона виходила просвітленою, одухотвореною. Тому й просяться на голос рядки її вірша:
Цілую всі ліси…
…
Я дерево, я сніг, я все , що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутність.
Ліс,земля моїх пращурів, яку протягом двох тисячоліть так і не змогли завоювати найжорстокіші полководці світу. І це вже не уява, не фантазія – це реальність.
Зачинався світанок. Легенький туман підіймався над морем, його спивало сонце. Зароджувався новий день. Що він мені подарує? Що принесе? Я хочу Червоні Вітрила! Хвилі морські, несіть мене назустріч невідомому на «Тій, що переганяє вітер»!

Мельник Тетяна, 15 років, с.Чемер, Кіптівська ТГ, Чернігівський район

Роботи учасників конкурсу, які здобули перемогу в обласному турі Всеукраїнського дитячого літературного конкурсу «Творчі канікули-2021».

estet — Tue, 21 Sep 2021 12:23:43 GMT

Номінація «І в кожному із нас живе філософ!»

Самотній журавель
Стоїть старий самотній журавель,
Похилену криницю підпирає,
Він пам’ятає повний двір людей,
Тепер лиш бачить, як село вмирає.
Подвір’я затягнуло споришем,
До хати не протоптана стежина,
Колись життя тут билося ключем
І по подвір'ю бігала дитина.
Минулося…На жаль, пусті криниці
Стоять у кожному вкраїнському селі,
А як же хочеться із них напиться
Холодної джерельної води.

Стиль письма
Душа транслює все, що накипіло,
Що пилкою чіпляє заболонь,
Людина лиш тоді бува щаслива,
Якщо торкається до люблячих долонь.
Любов, надія, віра і кохання –
Ці підсвідомі почуття душі
Ми пишемо без жодного вагання
Лише курсивом на своїй руці.
І витесать з душі так важко злобу,
І гнів, досаду тяжко подолать,
Але в житті людському так потрібно
Курсив від піктограми відрізнять.

Поезія в прозі
Метаморфози
Проходить лише мить з того моменту,
Як ви берете сніжинку і до того,
Як вона стане водою.
Ця мить – неповторна.
Як і саме життя.
Тому обов’язково треба берегти
Найкращі миттєвості,
Які посилає нам пані Доля.
Відкиньте все, що було неважливим!
І навіть якщо найрадісніші моменти тривали недовго,
Саме вони замальовують у яскраві кольори
Наше буденне життя!
Автор: Француз Вікторія, учениця 10 класу, 15 років, Чернігівська обл., м. Остер

Номінація «Так, я люблю Україну»

Колискова для України
Спи, моя рідна земля,
Хай тобі сняться поля
Повні пшениці і жита,
Земле моя, соковита.
Хай тобі сняться луги,
Люди, повні снаги,
Річка й маленький струмок,
Хай тобі сниться садок.
Діти щасливі й щаслива сім’я,
Глибокі озера, багаті поля…
Та наяву , а не уві сні
Мир хай настане на нашій землі!
Автор: Смовський Максим, 11 років, Чернігівська обл., м.Остер

Рідна Україна, мова солов’їна,
Золоте колосся, маки у житах.
Край воріт калина, верба, яворина,
Храми і світлиці в барвах, рушниках.
Рідна Україна - то душі краплина,
Пісня журавлина у ранковий час.
Рідна Україна - то земля єдина,
Що ходив ногами босими Тарас.
Рідна Україна - за столом родина.
Яром- долиною стелиться туман.
Батькова розмова- тиха, вечорова,
Мамина молитва- вічний талісман.
Автор: Зоценко Наталія, 14 років,Чернігівська область, місто Ніжин

Номінація «Природа – джерело натхнення та краси»

Осінь
Я доторкнусь до осені руками,
Вона холодна, мокра, дощова,
Колюча інколи, і сильними вітрами
Вона здуває залишки тепла!

Та все ж буває лагідна та ніжна,
Зігріта сонцем, осяйна,
На дотик тепла, наче ковдра пишна,
І зовсім не колюча , а м’яка.

А присмак у осені терпкий, медовий,
Солодкий водночас і дещо гіркий,
Нагадує каву і чай калиновий,
Трішечки кислий, бадьорий, п’янкий.
У осені свій запах неповторний,
Він поєднав у собі все:
Зів’яле листя, шум дощу мінорний,
Останні квіти і сумне есе.

Я бачу осінь різну, кольористу.
Рудоволосу дівчинку у сірому вбранні,
Прикрашеному листям золотистим,
Що так нагадує мене мені…
Автор:Ковальова Єсенія Сергіївна, 11 років, Чернігівська обл., м. Остер

Тавтограма «Снігові сонцевії»
Сипле, сипле срібний сніг,cнігові сніжинки стеле,
Сонно скочує свої cніжно-білі суховії.
Сонце сходить, сонце сяє,cяйвом сповнює серця.
Сила сонця світ стрічає, cвітлом створює слівця.
Світанково, сіро-зимно,cнігові сніжинки скрізь.
Спокійнісінько, сонорноcтелеться сріблястий сніг.
Автор: Француз Вікторія, учениця 10 класу, 15 років, Чернігівська обл., м. Остер

Номінація «Безмежний світ моєї уяви»

Дім для допитливих

Привіт! Я – Яку, але друзі звуть мене Як. Це прізвисько мені дуже пасує, бо я допитливий дракончик. Цього року я піду в перший клас, адже мені вже шість років. Мама сказала, що в школі не легко вчитися. Там не так як у садочку. Та я, все одно, з нетерпінням чекаю дня, коли переступлю поріг школи. Думаю, що знайду там нових друзів.
Ми сьогодні ходили в магазин щоб придбати всі необхідні речі для першокласника. Тітка каже, що я дуже розумний, адже вже вмію рахувати до двадцяти і знаю всі букви. До речі, я ношу окуляри в червоній оправі, наче справжній професор. Вони так гарно пасують до моїх пластинок на спині і голові. Ну просто красунчик! Я худорлявий, зелений і дуже симпатичний (так мама каже). Мене непокоїть лиш те, як навчитися уважно слухати вчителя, не перебивати, коли так хочеться про щось запитати. Дорослі так багато всього знають! Дивовижно!
Умене є друг – Натсу, він фурія. Зовні дуже схожий на мене, але старший на два роки. Так він говорив, що в першому класі ще легко, а ось у другому справжній жах. Мама одного разу казала мені, що у Натсу найвищий бал за навчання «6» і це дуже-дуже мало. Хоча, я вважаю, якщо ти дорослішаєш то і завдання, які тобі потрібно виконувати, не повинні бути аж надто легкими. Мені вже не терпиться перевірити всі історії, які я почув про школу від різних дорослих і малих драконів.
Я сьогодні лягаю спати раніше бо завтра йду на свято «Відкриття». Я хвилююсь. Ранок. Довгоочікуваний день! Мама, вона повар за професією, така гарна і схвильована. Тато, працьовитий будівельник, вдягнув костюм. Я зрозумів на скільки сьогоднішній день важливий для батьків. Такий настрій передався і мені. Ось тато завів двигун нашого автомобіля і ми рушили. По дорозі до школи я вирішив, що моїм батькам ніколи не буде соромно за моє навчання та вчинки.
Ось затих двигун. Ми приїхали. Школа! Це величезна двоповерхова будівля, яка оточена «охороною» у вигляді великих дерев. Біля неї, з правої сторони, гігантський ігровий майданчик. Так багато драконів різного віку, розміру та кольору, зібраних разом, я не бачив ніколи. Всі святково одягнені, чепурні, з квітами. У мене теж є букет. Я думаю, що моя вчителька жінка, бо всілякі квіточки подобаються тільки дівчатам. Ми підійшли до всіх. І…все. Далі я не пам’ятаю, що за чим відбувалося. Але я добре знаю, що нас, малих першокласників-дракончиків, хлопчиків та дівчаток, було дуже багато. Всюди був шум та гамір. Не всі поводилися чемно, але наша усміхнена вчителька намагалась вгамувати нас. Вона сказала, що від сьогодні ми будемо називатися «клас» і повинні ставитися один до одного як до рідних братів чи сестер. Перший день навчання в школі закінчися. Я очікував чогось фантастичного, але, на жаль, залишився розгубленим. Мене забрав тато і ми поїхали додому. Він уже не був у костюмі і весь час запитував про мої емоції. Вдома на нас чекав святково накритий стіл і приїхали бабусі з дідусями. Щоб нікого не засмучувати я постійно повторював, що мені дуже сподобалося в школі і посміхався. Сьогодні я не дізнався нічого нового. Це засмучує. Можливо завтра вже почнеться той довгоочікуваний потік важливої інформації. Лягаю спати. На добраніч.
Новий день не приніс мені радості. Ранок. Школа. Урок. Перерва. Їдемо додому. Виявилося, що діти повинні вивчити всі букви і цифри. Але я вже їх давно знаю. Мені не цікаво. Єдине задоволення – це ігри з іншими дітьми, бо я ж завжди грався сам. Але ж навчання – це дізнаватись щось нове.
У школі розповіли про те, що якщо хочеться щось розповісти чи про щось запитати то потрібно піднімати руку. Цим фокусом я користувався безліч разів, але отримував від вчительки тільки фрази «ми зараз говоримо не про це…», «дізнаєшся пізніше…», «не відволікайся від теми…» і т.п. Але на деякі запитання вчителька, все таки, мені відповідала, на перерві. Так хочеться дізнатись про всесвіт, чому риби отруйні, чому буває зима, де беруться сльози і багато іншого.
У нашому класі є дівчинка Аліса, яку вчителька постійно хвалить. Вона маленька,тихенька, фіолетова драконка і теж носить окуляри, як і я. На перерві завжди довго розглядає картинки в книжках. Що вона в них там бачить цікавого? Я ніколи не помічав щоб вона бігала і гралась у веселі ігри разом з іншими дітьми. Дивна дівчинка.
Сьогодні сталося таке! Я запитав у вчительки чому буває день і ніч. Вона була зайнята і нічого не відповіла мені. Із-за спини я почув тихенький голосок: «А ти, що не знаєш, що день і ніч буває тому, що наша планета крутиться? Одним боком вона повертається до сонця, а іншим відвертається і там темно.» Я повернувся. Це була Аліса. Я хотів запитати в неї звідки вона про це знає, але пролунав дзвінок на останній урок. Після уроку нас забрали батьки і я не встиг нічого запитати в Аліси. Але я поцікавився у мами чи це так, як сказала мені однокласниця. Мама підтвердила і похвалила мене, що сьогодні я дізнався таку важливу інформацію. Завтра я обов’язково запитаю у Аліси, хто їй розповів про це.
Знову новий день. Школа. З нетерпінням чекаю на зустріч з дівчинкою. Заходжу в клас. Знайома картина – Аліса уважно розглядає книжку.
- Привіт – вітаюся першим.
- Привіт – відповідає Аліса.
- Де ти дізналась про планету, яка крутиться?
- Тут – і вона показала на книжку.
Я зазираю туди і бачу лише букви. Дивуюся.
- Тобі дійсно цікаво? – запитує вона.
Ось із цього запитання і почалась наша дружба. Аліса почала розповідати мені все те нове, що їй розповіла книжка. Так проходили всі сьогоднішні перерви. Ось справжня радість. Я стаю розумнішим!
Але це ще не все. Наступного дня Аліса запитала мене чи знаю я букви і була здивована, що до цих пір я не вмію читати. З цього часу всі перерви в школі Аліса вчила мене читати. Це, я вам скажу, не легко, але дуже цікаво і весело (особливо, коли я читав не правильно якесь слово і виходила нісенітниця). Вчителька помітила нашу дружбу і дуже похвалила нас та назвала «мої розумнички». Було так приємно.
Одного дня Аліса сказала, що в неї для мене є сюрприз. Це не якась річ, це – місце. На великій перерві вона повела мене на другий поверх (я там ніколи не був). Ми зайшли до великої кімнати і там було безліч книжок. За столом сиділа тітонька в окулярах. Аліса сказала: «Привіт, мам, привела до тебе свого допитливого друга. Це мій однокласник, його звати Яку.» Тільки зараз я помітив схожість між ними – фіолетова шкіра, добрий погляд, окуляри.
- Вітаю тебе, Яку. Я мама Аліси, шкільний бібліотекар – сказала тітка.
- Доброго дня.
- Запрошую тебе у «Дім Книжок», бібліотеку. Тут ти дізнаєшся багато цікавого.
Алісина мама, пані Дана, оформила формуляр і записала туди книжечку, яку я для себе вибрав - називається «Енциклопедія для допитливих». Аліса собі книжечку не брала, бо ми домовились, що будемо читати разом мою книжечку.
Тепер я з нетерпінням чекав нового дня в школі. Ставати розумнішим можна не тільки запитуючи дорослих, а ще приємніше здобувати знання самостійно. Я частенько став відвідувати «будинок, де живуть книжки».
Автор: Сич Ірина Миколаївна, 11 років, Чернігівська область, Борзнянський район, село Прохори

Безмежний світ моєї уяви

Як там у великого письменника? «Лишилося тільки спакуватися». А я вже давно це зробила, ще відтоді, як татові пообіцяли путівку в Коблево. Часом мені здавалося, що рюкзак і валіза шепталися: «Коли вже нарешті?»
І ось ми їдемо. Тато з мамою про щось тихенько розмовляють, а я – вся у вікні. Які краєвиди пропливають перед моїми очима! Шкода, звичайно, що не маю талану великої Лесі, яка під час першої поїздки на південь України творила цикл «Подорож до моря». Подумки себе втішаю: «Нічого, у мене буде багато фотографій, бо новенький смартфон так і проситься до праці».
Мандри – це мій світ, світ моїх захоплень, уяви, фантазії, а їй розгулятися(я вже бачу) буде де. Ще змалечку хотілося кудись їхати, щось бачити,когось чути, слухати чиїсь речі, запам’ятовувати. І ось тепер такі небачені простори відкрилися моєму зору. Комфортабельний автобус уже третю годину їде назустріч сонцю, а у вікнах – степ, залитий сяйвом. Скільки тут світла! Воно струменить крізь листя одинокого дерева, що бовваніє вдалині, ллється з-під гілля невеличкого кущика, який причаївся край дороги. Люблю світло, люблю сонце, люблю простір! Як гармонійно злилася голубінь неба із жовтизною соняшників, що завжди повертають голови до свого праотця -Сонця. Мені аж подих перехопило, осліпило, і як тут не процитувати рядки із новели О.Гончара «Соняшники»: «…на широчезній рівнині, скільки сягає зір, яскраво золотились соняшники. Стояли до самого обрію, пишноголові, стрункі й незліченні, і всі, як один, обернені до свого небесного взірця, до сонця…». Великий письменник любив Україну, особливо Південь її, безкраї Таврійський степ, Асканія – Нова вабили його до себе щороку.
І раптом соняшники зникли. Усе затопило море. Моя уява вжемалювала, як автобус гойдається на його хвилях, а вони пливли нам навстріч, наче вбирали в себе. Море! Воно мене вітало, бо я ще ніколи його не бачила. Це вперше. Тільки чому його називають Чорним? Воно голубе, безкрає, неозоре, неосяжне й всеосяжне, бо воно скрізь, десь там, у безкінечності, зливалося з видноколом. І це було прекрасно. На хвильку мені здалося, що й наш автобус узяло в обійми. Удалині на ньому гойдалися яхти, шхуни, баркаси, човни. Чомусь подумалося: «Свого «Майстра корабля» Юрій Яновський присвятив не першій українській кінофабриці, а морю, бо водяна стихія заполонила його від першої зустрічі».
О, тут було де розігратися моїй уяві! Я летіла до пристані, уже захоплювала яхту з червоними вітрилами, за кермом якої стояв красень, – і вперед! Куди? Назустріч щастю. Проте мій запал охолодила мама досить - таки прозаїчно: «У пансіонат». «Нічого, - заспокоїла я себе, - маю в запасі три дні й три ночі». Південна ніч… Вона сама спонукала мене до фантазування перед сном. Та й хіба прийде він, коли в тебе перша ніч на морі? Тут є все: магічне зоряне небо, дивовижні птахи, які кричать у високості, і багато, незліченна кількість вогнів.
Я вже уявляла, як молочно-пастельний світанок будитиме мене вранці, а огненно-червоний небосхил сповіщатиме про прихід нового дня, як гора, у підніжжя якої був наш пансіонат, випустить зграю не відомих мені досі птахів, а море, голубе, зелене, грайливе, вабитиме до себе. Я вже його малювала в темряві. Хоч боюся її змалку, але тут вона чомусь була не страшна. Я відчувала себе захищеною. Унизу хвилі билися об берег, мені здалося, що вони щось хочуть сказати.
Мої шкільні роки вийшли на фінішну пряму, а я й досі вагаюся: «Ким бути?» А можливо, це море щось мені підказує. А якщо пов’язати свою долю з ним, але не помічником боцмана на кораблі, нехай навіть на трансатлантичному. Тільки капітаном. Світ моєї уяви й фантазії знову вийшов з-під контролю. Я біля штурвала, а навколо - ніч і шторм, ні не дванадцятибальний, це вже щось занадто. Уся команда чекає моїх наказів - і я рятую судно.
Повний місяць обійшов пансіонат і заглянув у вікна, неначе хотів застерегти:
«Не спи, не спи! – говорить ясний місяць, -
бо як заснеш, я промінь наведу,
немов стрілу…»
Дивно, як на мене впливає зоряне море. Це ж тільки що я процитувала рядки Славетної Волинянки з її поезії «Мені в сю ніч приснився ясний місяць». Він такий блідолиций і спокійний. Мені навіть здалося, що це небесне світило тут більше, ніж у нас у селі. А може, це тому, що в моєму Чемері його ховають віття високих дерев? А тут – безкінечний простір. І я залишаю море й лину до його кратерів. Як зустрінуть вони мене? Чи потрібна я там із своїм максималізмом? Переконана – потрібна. І ось уже моя уява переносить мене на цей найближчий до Землі супутник. Торкаюсь його руками. Дивно? Не пече. Радіє чи що? І я подумки гладжу його. Він – козацьке сонце, а я ж – українка, нащадок славного лицарства й пишаюся цим. Можливо, у мені зараз прокинувся дух язичництва. Мої пращури ворожіння, обряди проводили вночі при повному місяці. І вже йду по ньому, безлюдному,холодному, але що це? Червона троянда, ще свіжа, з крапельками роси. Хто залишив її? Хто був тут до мене? Якийсь астронавт із іншої Галактики? Можливо, Туманність Андромеди послала його мені назустріч? І, боячись злякати мене, він залишив спочатку цю чарівну квітку. Вона аж просилася до рук. Підходжу до неї – справді гарна, наче не справжня, я такої ще й не бачила. Навкруги холод, а з кожної пелюсточки струменіло тепло. А якщо це Маленький Принц Антуана де Сент Екзюпері виростив її тут? А що було б, якби я з ним зустрілася? Та погляд щоразу натикався на холодне каміння. Що воно таїть у собі? Що було тут мільярди років тому? У голові десятки варіантів. І так захотілося пізнати світ ще не досліджений. Море й Місяцю, ви мене чуєте? Я хочу пізнавати вас. Я буду дослідницею! Відкрию якусь сполуку, що лікуватиме від усього-усього поганого на світі не тільки тіло, а й душу. Знайду незнайдену квітку папороті, яка дасть мені щастя. Але ж я людина добра, то подарую її всім, і тоді весь світ стане раєм. Це ж так прекрасно бачити навколо себе здорових, усміхнених, привітних людей! І, можливо, тоді поменшає на планеті смерчів і ураганів, засух і суховіїв. Бермудський трикутник перестане поглинати кораблі й літаки. Відродяться Аравійська пустеля й Атакама. На Азорських островах знову з’явиться на поверхню Атлантида. І вільними стануть міжпланетні польоти, космічні лайнери сідатимуть у моєму Чемері на базарі. І той, хто забажає, зможе відвідати й червоний Марс, і строгий Сатурн.
Розмріялася… Я ж так мало де була на своїй Землі. А в душі вже давно жевріє прагнення – відвідати Південну Корею. Багато читала про цю державу, дивилася передачі про неї. Вона вразила мене своєю екзотикою й унікальністю. Природа, люди, звичаї, обряди, культура. Це щось неперевершене! Усюди квітучі сакури, особлива естетика вуличок, смачний рамен і запашні токпоккі, гостре сашимі, кімчі, соковитий кімбап і свіжі напої, усюди аромат вуличної їжі. Увечері вогники мегаполісів створюють казкову атмосферу. А архітектура й убрання давніх корейців? Просто вау…
І ось уже йду вуличками Сеула й Пхеньяна, Тегу, Пусана…Справді, таке все незвичайне…Але чуже…На чужині якось особливо нестерпно відчуваєш розрив із рідним краєм. І починаєш розуміти, що найдорожчим і найкрасивішим є тільки він.
Уявляти, мріяти, фантазувати. Це від народження. Але що б я робила без читання? Світ книжок бере мене в полон, і тоді уява й фантазія не мають меж.
Хай відпочине море, я вже - Наталка Сірківна. Ви ж читали «Тигролови» Івана Багряного? Це героїня цього твору. У нас багато спільного: прагнення бути незалежним, наполегливість, упертість, відсутність страху в досягненні мети. Як і вона, люблю полювання, хочу навчитися володіти як не всіма, то хоч би трьома-чотирма видами зброї. І вже не її, а мене рятує Григорій Многогрішний від розлюченої ведмедиці. Мене захоплює сміливість і відданість Сірківни, її жіночність, уміння контролювати свої почуття. У ній тече справжня українська кров. І вже не вона, а я їду на Голубу падь, полюю на тайменя, біжу разом із чоловіками за кішкою, переходжу по льоду Амур на Н-ській заставі на Маньчжурськім кордоні. Моя героїня ніжна й водночас сувора. Стримана. У цьому її загадковість, і саме цим вона полонила Григорія Многогрішного й привабила до себе мене. Кожен епізод роману я проживала разом із його героями. І сопки Великого Хінгану прийняли мене в свої обійми так, як Григорія й Наталку.
Гори… Мріяла, уявляла, але ніколи не була. І ось фантазія вже несе мене в наші Українські Карпати. Вузенькими стежинками в обіймах віковічних смерек на їхні вершини любили підійматися Туркиня й Гриць, Мирослава й Максим, Іван і Марічка - герої творів Ольги Кобилянської, Івана Франка, Михайла Коцюбинського.
Бескид, Чорногора,Петрос, Піп Іван Чорногірський, Говерла – найвища. Безкінечні ліси й цей п’янкий, живильний запах хвої. Бачу високі зелені буки, тихий смуток смерек ніжним серпанком обіймає мене за плечі, проситься в душу. Мені добре тут, я люблю ліс. На мене дивно впливають сонний гриб, що проглядає із зеленого моху, тендітна берізка коло маленького озерця й багряне сонячне проміння, яке ллється крізь крони віковічних сосон. Для Ліни Костенко він був Храмом, з нього вона виходила просвітленою, одухотвореною. Тому й просяться на голос рядки її вірша:

Цілую всі ліси…
…
Я дерево, я сніг, я все , що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутність.

Ліс,земля моїх пращурів, яку протягом двох тисячоліть так і не змогли завоювати найжорстокіші полководці світу. І це вже не уява, не фантазія – це реальність.
Зачинався світанок. Легенький туман підіймався над морем, його спивало сонце. Зароджувався новий день. Що він мені подарує? Що принесе? Я хочу Червоні Вітрила! Хвилі морські, несіть мене назустріч невідомому на «Тій, що переганяє вітер»!

Автор: Мельник Тетяна Петрівна, 15років, Чернігівський район, с.Чемер

Творчі роботи переможців обласного літературного конкурсу «Здоров′я –найцінніший скарб»

estet — Wed, 20 Jan 2021 11:45:03 GMT

Обласна бібліотека для дітей щиро вдячна переможцям за участь у конкурсі. Бажаємо успіхів, творчого натхнення і подальших перемог!
На переможців чекають грамоти і невеличкі призи!$CUT$

Номінація «Поезія»
I місце Гудим Варвара, учениця 6 класу Козелецької гімназії №1

Кіт Маркіт і Ковід
(казка)
На околиці села
Киця з Мурчиком жила.
Мурчик був котом завзятим,
Працював щодень багато.
Киця вдома лад тримала
І на сонечку лежала.
Раптом диво-новина
Облетіла пів села:
Що страшний якийсь на вид
Завітав в село Ковід.
Кіт на нього не зважає,
На роботу поспішає.
Киця Мурчика благає:
- Маску, любий, одягни
І дистанцію держи!
Кіт лиш лапкою махає:
- Маска вусам заважає!
Довго так було чи ні –
Захворів днів через три.
Розболілась голова,
Апетиту геть нема,
Бо пропав у нього смак,
А без нього їсти як?
Болить спинка, ломить хвіст,
Кіт три дні уже не їсть.
Має кіт змарнілий вид:
- То, мабуть, отой Ковід.
Котик важко лиш зітхає
І в гарячці засинає.
А у сні він бачить трон,
Там сидить, немов барон,
Той бридкий такий на вид
Новий гість Коронавід,
І протягує коту він корону золоту.
Кіт корону забирає
І швидесенько вдягає.
- Працювать тепер не будеш,
Про мишей своїх забудеш
І лежатимеш на троні
В золотій моїй короні.
Як почув такі слова,
Враз прокинувся сповна.
Став гарненько лапи мити,
Бо не хоче вже хворіти.
Вікна навстіж відчиняє
І Ковіда проганяє.
- Хай корону носить сам,
Той бридкий на вигляд хам.
Краще маску я вдягну
І до мишок знов піду..
Буду лапи добре мити,
Мурку щоб не заразити.

II місце Сахута Дарина, учениця 8 класу, с. Наумівка, Корюківського району

Той, що у короні
(Казка)

Частина І
Гарно жили в лісі звірі:
І у спокої, і в мирі.
Лосі, олені, козулі,
Дятли, одуди, зозулі,

Їжачки, зайці, лисиці
Ніжились біля криниці.
Від ведмедів до тхорів,
Жоден в лісі не хворів.

Свинки жолуді збирали,
Мудрі сови всіх повчали,
Ділом всяк своїм займався
І сусідів не цурався.

Хоч у кожної мурашки
Завжди є свої замашки,
Кайфували залюбки
І ворони, і вовки.

Частина ІІ
Раптом принесла сорока,
Що з’явилася морока…
Вірус! Той, що у короні!
Хтось підкинув його ззовні.

Місто є таке – Ухань,
Та про нього мало знань.
Кажани, мабуть, у темі,
Та надії тут даремні,

Бо кажан – не звір, не птиця,
Уночі йому не спиться…
Мають рукокрилі звичку
Пити звечора водичку,

Їсти фрукти і комах,
На людей наводить страх.
Слать усім, щоб про них знали,
Ультрозвукові сигнали.

Частина ІІІ
Йдуть сигнали, і ліс чує,
Що в короні хтось мандрує.
Чимчикує прямо в ліс.
Який біс його приніс?

Зайчик першим став тремтіти,
Він не знав, де вуха діти.
Стало сумно, стало тихо –
Панувало в лісі лихо.

Ліс завмер… І ні шелесь!
Ну, ні тут, ні там, ні десь.
Всі чекали гарних змін –
Так почався карантин …

Лиш вовчиськи-санітари,
Сірі, стомлені, як хмари,
Миють ліс, дезінфікують,
Маски вдіть рекомендують.

Частина ІV
На контролі все і скрізь,
Аби вірус не проліз,
Щоб ні круглий, ні в короні,
Антисептик на долоні!

Навіть ті, що сумнівались,
Швидко всі ізолювались,
Налягали на часник,
Щоб скоріше вірус зник.

Сови ж вичитали в «ЗОЖ»:
«Все мине, і це також!
Був в короні, був і без…
Був, а потім хутко щез…»

Головне, як ваша ласка,
Там, де людно, носіть маску,
Натовпу скрізь уникайте
І дистанцію тримайте!

III місце Бойко Юлія, учениця 8 класу, м.Городня

Здоров’я – найцінніший скарб життя!

Нависла над суспільством чорна хмара –
Інфекція підступна і страшна.
Дали ім’я їй COVID – 19,
Що забирає у людей життя.
Це як чума в XX-му столітті,
І краю зросту поки що нема.
Щоб вберегти здоров’я в умовах пандемії,
Дотримуватись правил потрібно нам щодня.
Тримати всім дистанцію потрібно,
Обіймів, поцілунків вже нема.
Обов’язковий став температурний скринінг,
Носити маску маємо щодня.
Здоров’я – то найбільший скарб у світі,
І зберегти його – задача не проста.
Запам’ятайте всі, а особливо діти!
Здоров’я – найцінніший скарб життя!

Номінація «Казка»

I місце Кардаш Дар’я, учениця 6 класу, м.Ічня

Казка «Covid-19»

У Всесвіті існує багато планет, але наша Земля найчарівніша! ЇЇ прикрашали сині озера та ріки, зелені ліси та високі гори. У морях та океанах, річках та озерах жило багато різноманітних риб, у небі літали птахи. Наша планета була квітучою й чистою.
Спочатку люди захоплювалися своєю планетою, берегли її, але з часом вони винайшли для свого блага нові технології, стали бездумно витрачати корисні копалини, вирубувати ліси, забруднювати водойми і повітря шкідливими відходами виробництва, димом хімічних заводів, вихлопними газами. З кожним великим винаходом Людина все більше забирала у Землі: їй потрібен був і ліс, і вода, а згодом – повітря.
Стала задихатися Земля, дуже їй було погано, вона благала: «Люди, що ви робите? Не губіть мене! Адже, без мене ви загинете!». Та люди не зважали на її крики. Тоді Земля вирішила помститися людям. Почалися на планеті землетруси, урагани, цунамі, посуха, повені…
Одного дня у небі з’явився літак, з якого вниз летіли якісь павутинки, на яких трималося щось дивне й незвичайне. Люди захоплено спостерігали за цим дивом дивним, не розуміючи, що ж воно таке. Та ось раптом ці павутинки стали непомітними. Згодом люди почали хворіти смертельними хворобами, з'явилися нові дивні віруси.
Найстрашнішим серед вірусів був Ковід. У нього була корона на голові. Він почав себе називати Королем вірусів. Ковід, як і інші віруси, дуже любив брудні руки людей і обожнював, коли в приміщенні знаходиться багато народу. Він вирішив розмножуватися за допомогою людей, які рідко мили руки і постійно чіпали своє обличчя або терли очі.
Першу людину Король зловив, причаївшись на ручці дверей, з іншим зустрівся на поручні автобуса, з третім подружився в магазині. Йому подобалося знаходитися в слині людини. Ще він дуже любив подорожувати. Таким чином цей вірус дуже швидко поширився світом.

Загордився Ковід: «Я – великий Коронавірус! Я буваю в різних куточках нашої планети! Про мене пишуть в газетах, говорять по радіо й телебаченню! Мене бояться найсильніші світу цього!»
Схаменулися люди, озирнулися навколо, і стало їм страшно від того, що вони накоїли. Навколо валялося сміття, повітря було чорним від пилу та гару. Люди помирали… Зібралися вони разом, стали вирішувати, як Землю врятувати. Тоді на допомогу їм прийшов Карантин і сказав: «Я допоможу вам врятувати Землю, але кожен має виконувати мої накази. Пам’ятайте, від нас із вами залежить дуже багато. Необхідно дотримуватися правил: обмежити контакти з людьми, мити руки та пильнувати за тим, як ви почуваєтеся. Коли ж у вас кашель, нежить, температура – дотримуйтеся дистанції особливо ретельно, щоб не заразити інших». Людям нічого не залишалося робити, як погодитися ходити у масках, мити руки з милом, тримати дистанцію. Усі зрозуміли, що без Землі дійсно вони загинуть. «Пробач нас, Земле!» – сказали люди й почали рятувати свою планету: прибрали сміття, висадили багато дерев, охороняли тварин, риб і птахів. Стала Земля поступово повертатися до колишнього життя. Виросли знову ліси в Карпатах, вода в річках та морях стала чистою, пташки радісно співали пісень. Земля великодушно пробачила людям.
Минуло трохи часу, вчені знайшли вакцину, яка вбивала всі злі віруси, і люди перестали хворіти. Коронавірус, гірко зітхнувши, зрозумів, що є противник набагато сильніший його самого. Тож він змушений був залишити планету назавжди.
Люди! Давайте берегти нашу чарівну Землю! Тоді ніякі віруси нам не будуть страшні.

II місце Даниленко Дар’я, учениця 7 класу, с.Валки, Прилуцького району

Казка про еліксир третього тисячоліття

За давніх часів, у першобуття, з якого все виникло, існувала благодатна планета Щасливиця. Це було чудове спокійне місце з глибокими річками, райськими садами, родючими землями, які овівав свіжий вітерець. Жили-поживали у цьому раю щасливці, які дотримувались законів Всесвіту. Вони знали, що є лише частинкою світу, тому жили в гармонії з природою, цінували красу навколо. На полях колосилася пшениця, в садах наливалися медовим соком яблука, горнулися вітами до землі вишні, дівчата плели вінки, пускали їх по воді, співали пісень.
Та одного дня з’явився злий Чарівник, одягнений у срібло та злото. Вершник мав коня, вуздечка та сідло якого були всипані перлами. «Хочете мати і собі таку розкіш? – звернувся він до натовпу, який оточив його з усіх боків, – ідіть за мною, я покажу вам шлях до прекрасної долини, де замість трави - дорогоцінне каміння та пісок упереміш із янтарем, де на деревах листя зі срібла, а стовбури з платини».
Люди, засліплені сяйвом, пішли за чарівником у ту долину, залишивши без догляду свою землю. Поросли поля бур’янами, здичавіли яблуні, повсихали вишні, запанувала жадоба і безпросвітна темінь не лише в тім краю, а й у душах людей.
Засипав пісок років та десятиліть простір світлими та чорними сторінками історії. За буденними справами та бажанням збагатитися жителі планети забули про духовні витоки, про єднання з природою. Страждала від їхнього свавілля планета. Світ огорнув густий туман суму та розпачу. Застогнала виснажена змарніла земля, стали гинути сотнями люди – порядкувала скрізь Моровиця.
Минали дні, місяці, роки… Не було просвіту на краще життя. Заплакала матінка-Земля – почали крізь пісок проростали квіти, що своїми ніжними пелюстками тихо шепотіли людям: «Врятуєте Землю - врятуєте себе». А злий Чарівник все топтав і топтав ті квіти, а вони все росли і росли.
— Подивіться, яка краса, – зверталися діти до батьків.
— Облиште, нам потрібно більше золота, срібла та грошей.
— Мамо, тату, квіти щось шепочуть. Треба рятувати Землю, бо всі ми загинемо.
— Нісенітниця це. Чарівник про все подбає,- повторювали, засліплені багатством дорослі.
А Моровиця все шугала і позбавляла впевненості у майбутньому, нав’язувала почуття страху всім, гуляла по домівках, забираючи життя, раділа, що жителі забули своє минуле.
Тоді маленькі жителі зібралися і почали думати, як врятувати планету від Моровиці. Довго думали-гадали і вирішили піти за порадою до відомого Мудреця, який жив далеко за високими горами. Йшли багато днів та ночей і нарешті дісталися житла, у якому жив величного вигляду старець зі срібними кучерями і бородою. Він дійсно був із людей, про яких у народі кажуть: на них земля тримається. Почувши про лихо, яке сталося зі щасливцями, пішов Мудрець думати у свою хатину та виніс маленьку пляшечку з чудодійним еліксиром.
«Людина – дитя Природи, народжена в її лоні, - сказав старець і, помовчавши, додав: – Вона навчилася літати в по¬вітрі, як птах, плавати під водою, як риба. Але не вміє жити на Землі, берегти її скарби, які є колискою здоров’я, сили та щастя!» Сивочолий Мудрець віддав дітям життєдайну рідину для фізичного і духовного зцілення щасливців.
Подякували дітлахи і хутенько побігли до рідних. Завдяки чудодійному настою зійшло осяяння: жителі усвідомили істину, що природа — вічне й невичерпне джерело життя та здоров’я.
Настав ранок. Прокинулись щасливці. Небо чисте, туман розсіявся. Моровиця щезла. З тих часів живуть вони у злагоді з природою здорові та щасливі.

III місце Немічева Аліна, учениця 6 класу, с.Спаське, Сосницького району

Казка про «Здоров’я»

У деякому царстві жило-було Здоров’я. Любило воно людей. Щоранку на зарядку всіх підіймало, за правильним харчуванням стежило, прохолодний душ змушувало робити, на свіжому повітрі прогулюватися рекомендувало. І все було добре до тих пір, доки люди не опинилися в царстві пітьми та непорозуміння.
Думали всі і сподівалися , що в пригоді їм стануть пігулки, мазі, мікстури та сиропи. Але як сказав один мудрець: «Здоров’я в аптеці не купиш». Набридло Здоров’ю по домівках бігати, в кожне віконце заглядати і пояснювати , що здоров’я залежить в першу чергу від самого себе і про нього потрібно піклуватися. Пройшов час і вирішило Здоров’я так: «Кому я дороге, той сам буде вести здоровий спосіб життя, про своє здоров’я дбати. А хто не буде цього робити, той сам нехай побігає, пошукає мене. Якщо знайде в аптеці, то добре. Та здається мені, що щоб бути здоровим однієї аптеки мало».
Так воно й сталося. Хто в житті береже своє здоров’я, постійно піклується про нього, у того все добре, той щасливий і завжди радіє життю. А хто здоров’я свого не цінує, тому побігати за Здоров’ям доведеться.
Втратити здоров’я легко, а відновити ой я важко. Тому можна з упевненістю сказати : «Здоров’я – найцінніший скарб».

Номінація «Оповідання»

I місце Савенок Уляна, учениця 6 класу, с.Линовиця, Прилуцького району

Сокровенне бажання

«Тринадцятий день мого ув’язнення» – змінив статус у соціальній мережі Сашко. Саме так він сприймав карантин. Безрадісним було життя хлопця без зустрічей з найкращими друзями, без школи та улюблених спортивних тренувань. Не звик він перебувати весь час удома, тому стіни квартири були для нього, наче клітка. Навчання дистанційне теж не в радість, хоч і батьки пообіцяли купити новий ґаджет у кінці року, якщо матиме хороші бали з усіх предметів. Тож весело – не весело, а навчатися треба.
У суботу батьки забрали підлітка з собою в парк на пробіжку. Погода була хороша, а людей небагато. Там Сашко зустрів однокласника Івана, який розповів сумну новину: їхня староста Єва і її старенька бабуся захворіли. Лежать у лікарні з підозрою на коронавірус. Хлопець помітно засмутився. Ця дівчинка йому подобалася, хоча в школі ніхто нічого не помічав. А Іван ще в кінці розмови додав: «Навіть не знаю, де ж вони візьмуть грошей, адже батьки Єви так і не встигли виїхати з Італії, де вже пів року працювали». В автомобілі тато з мамою щось жваво обговорювали, а Сашко все обмірковував деталі розмови з однокласником. «Про що замріявся, синку?»- запитала мама, повернувшись до Сашка. «Вибач, не можу сказати, бо хочу, щоб моя мрія здійснилася, - із сумом у голосі відповів хлопчина і додав: - А пам’ятаєш, коли я був малим, ми часто з тобою грали в гру «Загадай бажання» і ти мені пояснювала, що нікому не можна вголос говорити про свої бажання, поки вони не збудуться, тому озвучувати не буду».
Наступного дня зранку він написав повідомлення Соні, найкращій подрузі Єви, щоб дізнатися чи не змінилася ситуація в лікарні (мама дівчинки працювала там медсестрою). Чекаючи відповіді, підійшов до стіни, на якій висіла ікона Божої Матері із немовлям на руках, тихенько прошепотів: «Матір Божа, допоможи… почуй мої слова… Єво, я дуже хочу, щоб ти одужала…». За кілька хвилин отримав відповідь: «Справи погані. Результати – позитивні. Єва у відчаї, а бабусю мають підключити до апарату ШВЛ, щойно він звільниться». Час наче зупинився… Невже це можливо?..
В одну мить усе втратило свою важливість: і оцінки, і спортивні досягнення, і новий ґаджет. Головне питання: «Як я можу допомогти?» Сашко сів на ліжко, оглянув кімнату. Погляд «завис» на «Стіні слави», де на полицях вишикувалися кубки та висіли його грамоти й медалі за спортивні досягнення.
Поставивши на шальки терезів цінність досягнень і людського життя, юнак створив у одній із груп у соціальній мережі аукціон, де кожен охочий зміг би купити для себе «скарб чемпіона». Усі знайомі та друзі одразу побачили публікацію і здивувалися, адже хлопець вирішив продати те, що так важко було заслужити. Усі питали: «Чому? Яка причина? Що, розчарувався? Слабак?..» Тоді Сашко детально розповів на своїй сторінці про те, що хоче зібрати кошти й передати на лікування однокласниці та її бабусі. Інформація була прочитана і поширена в мережі. Чимало друзів та небайдужих незнайомців відгукнулося, щоб допомогти. А один із відомих зірок спорту написав у коментарі: «Твоє добре серце вразило мене і моїх друзів, і ми віддаємо сім своїх кубків за перше місце на твій аукціон. Адже справжній скарб – це здоров’я, а кубки та медалі ми ще отримаємо на інших змаганнях. За пару годин підвезу. Напиши адресу».
Таким чином, Сашко зібрав певну суму, але її було недостатньо. Батьки хлопчика, професійні художники, дізнавшись про благородний вчинок сина від своїх сусідів, похвалили його і теж долучилися до благодійної акції. У міському сквері вони організували розпродаж своїх полотен, а тато, Микола Іванович, класний портретист, зацікавлював перехожих пропозицією створити за тридцять хвилин графічний портрет, придбати який за символічну суму ніхто не відмовлявся. Усі виручені кошти сім’я Миколайчуків передала на лікування Єви та її бабусі, які невдовзі одужали.
За вечерею у тісному родинному колі щасливий хлопчина промовив: «Я хочу, щоб усі були здорові, а мої бажання і надалі завжди збувалися…»

II місце Ткач Вікторія, учениця 6 класу, с.Козилівка, Корюківського району

У світі стільки всього цікавого!

Ми рідко замислюємося над тим, що означає слово «здоров’я», не цінуємо його. Часто трапляються такі випадки, коли хвора людина демонструє оптимізм, а здорова – скаржиться на життя. Саме тому я хочу розповісти одну цікаву і водночас повчальну історію.
Жив собі один хлопчик, звали його Богданом. Він був єдиною дитиною в родині, і ,звичайно, батьки його дуже любили. Богданові було вже десять років, але він часто вередував, не слухав дорослих. Хлопець багато часу грав у комп’ютерні ігри, часто їв чіпси, ображав інших, дратувався через дрібниці. Одного разу Богдан вийшов погратися на майданчик і помітив, що майже всі діти зібралися біля одного незнайомого хлопчика. Щоб дізнатися про те, що відбувається, Богдан підійшов до натовпу. Там дитина розповідала дуже цікаві історії. Незнайомець помітив новенького, підійшов і сказав:
- Я Максим. А тебе як звати?
- Богдан, - насуплено відповів хлопець.
- Правда, що сьогодні напрочуд гарна погода?
- На мій погляд, нічого особливого.
- Невже ти не помічаєш яскравого сонечка, теплого вітру, зеленої травички. А пташки як щебечуть!
- Що цікавого в траві, пташках? Все як завжди. Нудно.
- Ні, я з тобою не погоджуюся. Кожен день по-своєму неповторний. А красою природи можна милуватися вічно.
Несподівано Максим побачив бабусю, у якої випала палиця з рук, підбіг і допоміг старенькій. Потім хлопчика покликала мама, він попрощався з Богданом і пішов.
Наступного дня хлопчики знову зустрілися, вони потоваришували, стали проводити багато часу разом. Спілкуючись із Максимом, Богдан подумав, що його друг із багатої сім’ї, тому такий щасливий і веселий.
Одного разу Богдан прийшов на майданчик і не побачив там Максима. Так було декілька днів поспіль. Хлопчик засумував за своїм новим життєрадісним другом. І коли помітив його маму, то запитав:
- А де подівся Максим? Чому не приходить на майданчик?
Жінка сумно відповіла:
- Наш синочок у лікарні. У нього проблеми з серцем. Будь-які навантаження чи хвилювання можуть погіршити його стан. Дякуючи небайдужим людям, ми зібрали необхідну суму на операцію. Віримо в те, що з Максимом все буде добре. І він обов’язково одужає.
Коли мама хлопчика пішла, Богданові стало соромно, що він не вмів цінувати життя, здоров’я і всього навколо. За те, що весь час він був чимось незадоволений, не помічав краси, рідних і друзів часто ображав.
Через декілька тижнів Максимко повернувся з лікарні додому. Із Богданчиком вони стали найкращими друзями. І вже разом ходили на риболовлю, дивилися фільми, складали плани на майбутнє. Бо розуміли, що у світі ще стільки всього цікавого та красивого, потрібно тільки вміти помічати.
Отже, друзі, давайте цінувати кожен день, бо він неповторний, цінувати здоров’я, бо без нього нічого в житті не радуватиме. Допомагаймо тим, хто цього потребує. Бережімо себе і своє здоров’я!

III місце Стадник Ярослав, учень 6 класу, смт.Козелець

Рожеві окуляри
(невигадана історія)

Знайомтеся, це мій друг і однокласник Тарас. Він русявий, середнього зросту, такий собі звичайний шестикласник, як і я, може трохи жвавіший від інших, бо не всидить на місці ані хвилинки. Про таких дорослі кажуть
«крутько», а наша класна керівниця називає «живчиком». Навіть лагідно якось виходить.
Цього року ми йшли до школи, як ніколи, з величезним бажанням. Бо, сказати чесно, довготривалий карантин усім набрид. Нам хотілося спілкування, розваг, нехай навіть і уроків, аби тільки в колі друзів. У Тараса були свої на те причини прийти до школи.
-Як-то воно буде, - казав Тарас,- навчання в масках?
А ще йому кортіло у масках побачити учителів.
Тарас не дуже зважав на застереження класної керівниці про дотримання дистанції, настанови щодо носіння масок, миття рук. То маску загубить, то руки забуде помити, а якщо й миє, то похапцем, без мила. Учителька не раз розповідала про мікроби, але Тарас тільки сміявся:
- Які мікроби? Де Ви їх бачили? І хтось взагалі бачив коли-небудь мікроби? Як я можу повірити в те, чого не бачу на власні очі? Отож, усе це вигадка. Ніякого вірусу нема.
- Ти що, Тарасе, зніми рожеві окуляри. Хіба ти не бачиш, що у світі пандемія коронавірусу? Люди хворіють і навіть умирають. Тарас лише пожартував:
- От якби мені такі окуляри, через які можна бачити мікроби… Тоді б, може й повірив би.
Якось Тарас не прийшов до школи. Мама написала, що хлопець захворів. Ніхто серйозно цього не сприйняв, адже всі знали, що насправді він ніколи раніше не хворів. Школу інколи пропускав, але казав, що прикидається, а мама вірила й залишала його вдома. Та скоро правда спливала й уже через день-два Тарас був у школі і розповідав усім про свою нову вигадку.
Цього разу було інакше. Минуло два дні, а Тараса все не було. І тільки тижнів за два він знову прийшов до школи. Якийсь тихий, блідий і вже не жартував, як раніше. Хлопці, як завжди, чекали від однокласника нових оповідок. І Тарас почав:
- Уявляєте, коли я хворів, мені наснився сон, ніби в мене десь узялися чарівні окуляри. Коли я їх одягнув, то почав бачити якихось монстрів, що сиділи скрізь по кімнаті: один, товстий, бридкий зелений, на моєму портфелі, інший, фіолетовий, слизький на вигляд, на ручці дверей, ще безліч маленьких різнокольорових на столі і стільцях, на вікні і навіть на щоденнику. Тільки я знімав окуляри, як вони одразу зникали..
Усі розуміли, що Тарас знову вигадує, і трохи підсміювались з нього. «А може й не вигадує,- сказав хтось. – За високої температури що завгодно привидітися може».
Вигадав те Тарас, чи, може й справді, таке приснилося, але після того він разом з усіма ретельно мив руки перед їжею і більше ніколи не губив маски.

Твори переможців X обласного конкурсу дитячої літературної творчості «Хай весь світ дивують нині діти неньки України 2019-2020»

estet — Tue, 15 Sep 2020 11:18:41 GMT

Номінація «Проза»
молодша група

Одарчині лелеки

Серед лісів та луків, над тихоплинною Десною сховалося село. Таке ж мальовниче і давнє, як Десна. Тут проживає бабуся Одарка. ЇЇ обістя якраз і виходить на споришевий бережок річки. Про бабу Одарку кажуть у селі: багата баба. І, справді, багата: п’ятеро дітей, дванадцять онуків та три правнуки.
До минулої зими бабця господарювала в своїй оселі та по господарству. Качки, гуси, кури. Ще й корівці раду давала.. А ще… лелеки. Жили у неї лелечина сім’я. Одарка розповідала, як багато років тому прилетіли вони до неї в оселю, сіли на дах. А потім почали носити палички, гілки, гніздо стали будувати. З року в рік поверталися вони повесні до своєї господи на бабиному даху. Оновлювали, ремонтували своє гніздо. Є народна прикмета: коли лелека повертається на вподобане місце, та ще й в парі, буде в тій оселі радісний подив, народження дитинки. Так і в Одарчиному будинку завжди було: діти – онуки – правнуки…
Пораючись по господарству, піклувалася і про своїх «сусідів» чорнокрилих. Знала, як полюбляють лелеки рибку свіженьку. Бабуся була гарною рибалкою, ото сидить на березі річки, вудить собі, згадує прожиті роки, милується своєю Десною, дякує Богові, що подарував щастя, прожити на її берегах. А як навудить рибки, розкидає по подвір’ю, щоб птахи побачили. І на зерно для них не скупилася, на варену картоплю. Такою родиною і жили: птахи ходять по подвір’ю, а бабуся й собі господарює. Одарка і імена лелекам дала. «Оце, - каже Буслик. А це – Лесик». А лелечиху називала Василинкою.
Радісно було на душі у бабусі, коли птахи повесні поверталися. Їхній клекіт вітав весну, що розливалася у цьому наддеснянському селі. Та коли літо добігало кінця, лелеки збиралися великими гуртами на бабиному, порослому споришами вигоні біля річки. Токували там, ніби обговорювали свою далеку мандрівку. Баба та сусіди спостерігали цю дивну і трохи сумну картину. Відлітали птахи – баба Одарка довго сумувала.
Та сталося лихо. Баба Одарка занедужала, не могла вже доглядати своє господарство, ноги геть відмовляли ходити. Приїхали діти та онуки і вирішили забрати бабусю з собою в місто.
Хату продали, господарство розпродали. Новий господар з задоволенням придбав бабусину оселю. Гарний город, доглянутий. Садок ледь не до Десни простягнувся. А в ньому яблуні та груші плодоносять щороку. І будинок доглянутий. От тільки на даху…
Ось і знову весна прийшла в село над Десною, повернулися лелеки… та хатки-гнізда не знайшли. Новому господарю не сподобалося таке сусідство… Він скинув гніздо геть з даху. Наївні птахи почали гніздити нову «оселю» на даху. Та нові господарі згрібали з даху граблями все, що наносять птахи.. Сусіди, дід Семен з онуком Назаром побачили те. І вирішили птахам допомогти. На стовп електропередачі не встановиш гніздо – не можна, небезпечно. Дерева підходящого по сусідству немає. Назар запропонував тоді дідові за допомогою до Інтернету зазирнути. Там же можна знайти відповіді на всі запитання, будь-яку інформацію побачити. Дід похвалив онука за кмітливість і взялися за справу.
І вже високу жердину віднайшли, заходилися закопувати. Та це дуже важка справа. Інші сусіди згодилися допомогти.. Ось і жердина закопана, і колесо від старого воза зверху прикріпили.
Якою ж радістю сяяли очі Назара, коли він вранці побачив, що лелеки сіли на обід колеса. А потім і гніздо заходилися мостити. Вони носили туди гілки, палиці, сухе картоплище з городів, мох, навіть клапті паперу використали. Лелечиною будівлею милувалися сельчани. «Вони невтомні у своїй роботі», - дивувався птахам дід Семен. А потім лелечиха сіла на кубло. Тато Буслик турбувався за свою подругу, носив їй їжу, клекотав над гніздом про щось гарне лелечине.
Незабаром у гнізді з’явилися і лелечата. Тато з мамою годували їх, турбувалися.
А люди, піднімають голови, милуються птахами. «Одарчині лелеки», - говорять.
І місце
Зайченко Артем, 7 клас
смт. Сосниця
Чернігівська обл.

ЯКЕ ВОНО, ДИТЯЧЕ ЩАСТЯ!

Дуже часто мене мучить одне запитання: що потрібно дитині для того, щоб вона була щасливою! Питала в однокласників і подруг, чи вважають вони себе щасливими? І чула ствердні відповіді. Але щасливими їх робили дуже цікаві речі: Маринка щаслива, бо має «крутий» айфон; Дениско, бо смачно поснідав; а Софійка взагалі отримує задоволення від того, що батьки виконують всі її забаганки. А як же я себе почуваю? Чи можу я сказати, що я щаслива?
«Крутого» айфону в мене немає, мені достатньо того телефона, що подарувала мама на день народження, снідаю я завжди смачно. А хіба може бути не смачною страва, яку щодня тобі готує мама? Забаганок у мене немає, бо все, що потрібно для навчання та життя, у мене є. Тоді я нещасна дитина?! Та ні! Я не відчуваю себе нещасною. Мені подобається, співати, танцювати, навчатися. Люблю просто побігати, погратися з друзями. Обожнюю своїх котиків, отримую величезне задоволення, коли доглядаю своїх папужок та собачку породи хаскіДжесі. Так що ж потрібно дитині для щастя?
Відповідь на це складне питання я отримала випадково. У переддень Нового року додому на канікули приїхали мої старші братики. Ми з мамою прикрасили ялинку, приготували багато смачних страв.
За сімейною вечерею братики розповідали цікаві пригоди про студентське життя, розпитували про мої успіхи в навчанні, і, звичайно кожен подарував мені подарунок. І тут у моїй голові промайнула думка: «Вони мене люблять! Як добре, що в мене є такі брати! Я щаслива!»
І справді, як добре, що я народилася в такій великій родині, де всі мене люблять. І нічого, що іноді мама робить зауваження за мої дитячі пустощі, що старший брат іноді навіть погримує, коли допомагає мені вчити уроки, а середній брат постійно змушує прибирати з його ліжка різні іграшки. Я не ображаюсь на них, бо роблять вони це з любові до мене. А хіба можна дарувати стільки уваги й подарунків тому, кого не любиш? Мабуть, ні.
Я щаслива! І щаслива тому, що в мене є родина, яка дуже мене любить.
ІI місце
Нескуба Анастасія , 4 клас
с.Рубанка, Бахмацький р-н
Чернігівська обл.

Моя мама – особлива

Ви знаєте, на перший погляд здається, що в мене звичайна-звичайнісінька мама: ласкава, добра, дбайлива. Звісно, вона така, але вона – незвичайна.
Можливо через її професію (вона – «вчитель»), можливо, через її характер (вона така непосидюча), можливо, через її неймовірне бажання не здаватися і йти вперед. Одним словом, для мене вона – особлива. Її день часто нагадує зайчика з реклами про батарейки. Вона все кудись поспішає, щось вигадує, шукає різноманітні конкурси для мене та своїх учнів. З нею ми об’їздили пів-України. Якщо в мене щось не виходить, точно знаю – вона допоможе, щось підкаже, щось вигадає. Така вона, моя матуся. А головне – усе це вона робить не тільки для мене, а й для інших людей, вона, здається, хоче допомогти усьому світові й ніколи не розраховує на похвалу, бо для неї не це головне. Для неї важливо, щоб я був веселим, творчим, а головне – здоровим, а потім щоб такими самими були діти у її класі, у всій школі, місті, світі… Є риса, яку я найбільше ціную у своїй мамі – це вміння жити заради інших, відмовляти собі, якщо це потрібно, у чомусь, не думати про свої проблеми, а жити чужими. Я вдячний матусі за все: за недоспані ночі біля мого ліжечка, за казки, які вона мені читає кожного вечора, за підтримку, любов, турботу, а головне – за те, що навчила мене вірити в людей, у порядність, у добро. Цей оптимізм, любов до всіх людей, почуття відповідальності – ці риси я мрію теж колись передати своїм дітям.
Я не уявляю свою маму іншою. Уклін тобі, матусю, і перш за все не за чисті речі, смачну їжу чи прибрану кімнату. Спасибі за той прекрасний світ, який саме ти навчила мене любити.
ІII місце
Смовський Максим, 4 клас
смт. Остер
Козелецький район

Номінація «Поезія» молодша група

Різдвяне бажання

Уже задрімали і мама і тато,
Та тільки мені щось не хочеться спати,
На вулиці темно, лиш місяць жовтіє,
Там люта хурделиця знов шаленіє.
Так затишно в хаті у нас і тепленько,
Під ковдру пухнасту ховаюсь скоренько,
А дядечко Сон щось на вушко шепоче,
Він мабуть бажає всім доброї ночі.

Десь коней казкових вже чути іржання,
Це ж іде Різдво! Загадаю бажання!
А що ж у Святвечір у Бога просити.
Здається, все маю – хустинку і шубку,
Цукерки смачні і теплесенька грубка.
Усі мене люблять, і дома, і в школі,
І друзів багато, й гуляю уволю…

Придумала! Знаю що в Бога просити,
Хай солдатам отим, дасть хоч день відпочити,
Що зараз лежать у окопах холодних,
Цукерки віддай мої… Я не голодна.
І, ковдру, візьми, хай укутають ноги,
Не хватить на всіх… То зігрій хоч одного.
Хай стане тим воїнам трішки тепліше!
Обвітрених губ хай торкнеться усмішка….

І місце
Щербина Яна, 5 клас
с. Подище
Прилуцький район

Я щоденно чекаю листа…

Я щоденно чекаю листа,
Ну а потім напам’ять вивчаю,
Точно знаю: війна – це біда,
Я про неї доволі вже знаю.

Мама каже: погано я сплю,
Часто кличу тебе серед ночі,
А прокинусь – на маму дивлюсь,
В неї часто заплакані очі.

Вона каже: все ніби гаразд,
Та я знаю: без тебе їй тяжко,
Я тобою, Рідненький, горжусь,
Тобі теж на війні без нас важко.

Вранці я просинаюсь й молюсь,
І з молитвою спати лягаю,
Тато, Таточку, любий Татусь,
Я тебе в своїх снах зустрічаю.

У цих снах ми щасливі усі,
Разом ходимо в ліс і на річку,
Повернути б ці дні золоті,
Повернути б як фільмову стрічку.

Я сумую, але не здаюсь,
Вірю: скоро ми будемо разом,
Ну а слово «війна» на землі
Просто стане минулим часом.

Мій найкращий Татусь, дорогий,
Бережи себе на полі бою.
До побачення.
Твій любий син.
Моє серце на віки з тобою.

ІI місце
Смовський Максим, 4 клас
смт. Остер
Козелецький район

На світі білому єдині,
Як і Дніпрова течія,
Домашнє вогнище родинне,
Оселя наша і сім’я.
В щасливі і тяжкі години,
Куди б нам не стелився шлях,
Не згасне вогнище родинне
В людських запалених серцях.

ІII місце
Кравченко Анастасія, 6 клас
смт. Ріпки

Номінація «Проза» старша група

БУДУЙ СВОЮ УКРАЇНУ

Україна – просто слово, якихось сім літер, якихось вісім звуків, просто чотири склади. Чи не просто ? Що цей набір символів значить? Саме для тебе, що? Про що думаєш, що згадуєш, коли почуєш, які виникають асоціації, що ти уявляєш? Тарас Григорович казав: «Ну що здавалося слова? Слова та голос, більш нічого, а серце б’ється ожива, як їх почує…»(чи може не б’ється й не ожива зовсім? тоді далі не читай, ти однаково не зрозумієш моїх думок). Просто подумай,що вибиває ритм твого серця? Синє дзеркало неба, прозорі очі блакитних озер чи золотаві поля вщерть заповнені хлібами, чи може шовковисті переливи зеленого моря степів, таємничий праліс, що манить своєю тишиною, яка переривається хіба що раптовим викриком сполоханої пташки чи хрустом гілок під твоїми ногами. Які образи постають у твоїй уяві? Бачиш Чорне море, Крим, козаків на чайках чи сором’язливу українську дівчину чорноброву, русокосу або мальовничу Буковину, Верховину – Карпати, лемків та вуйків з трембітами в могучих руках, стрімкого нестримного Дніпра – сивого Борисфена, як називали його греки – ріка-вепр, або великі сучасні міста – мегаполіси з багатоповерхівками й офісами парками і скверами, багатомільйонним населенням, забитим транспортом, дорожніми магістралями. Я бачу людей, бачу тих хто народився й живе тут, бачу тих, хто страждає й радіє, сміється і плаче, працює і творить, називаючи Україну Батьківщиною, рідним домом (чи ні?), бачу тих хто може розбудувати її, піднести до п’єдесталу розквіту, осучаснити, ощасливити її, а разом і себе, а може знищити, мовчки, навіть не свідомо вбити, вирубати з самого кореня, довести до деградації й повної асиміляції.
Яким шляхом ми йдемо? Шляхом розбрату й занепаду чи наполегливої праці й добробуту? Що ми оберемо? Не вбиваймо України своїм недбальством, неповагою до рідного слова, бо нації вмирають не від інфаркту, спочатку їм відбирає мову, а вже потім відмовляють один за одним інші «органи»: наука – мозок, культура – серце, воля й незламний дух – наші легені й врешті-решт душа – наші мрії й надії на краще майбутнє,на щастя, сміливі ідеї.Мова. Ота жива схованка людського духу, найдорожча й найбагатша скарбниця кожного народу,що створювалася й поширювалася віками, вбирала в себе всі думки й почування народу, його вічні поривання, збагачуючись досвідом кожного її носія.Енетичний код нації, ключ до розгадки усіх сакральних таємниць, правдива історія, чесний оповідач, що передає душу народу. В. Сосюра згадував, як одна панянка в Москві під час окупації України сказала: «Для меня родина там – где мне хорошо.» Свиняча філософія, чи не так? Але чи не звучить аналогічно висловлювання: «Я розмовляю російською, бо так мені зручніше».
Ми українці й маємо поважати своє, створювати своє й пишатися цим. Всі чули про Ньютона, Стіва Хокінга, Мєндєлєєва, а своїх науковців знаєте? Чи відомо вам, що перший кінескоп винайшов український механік Й. Тимченко (це на два роки раніше ніж брати Люм’єр, а гелікоптер був сконструйований І. Сікорським, ну а компакт-диск В. Петров? Що не чули про таких? Ну що ж Стіва Джобса ви знаєте, а в нього до речі українське коріння. А Євген та Борис Патони, а Сергій Корольов? І зовсім нещодавно світ вразила молода українська вчена Марина В’язовська. Вона розв'язала одну з найскладніших математичних задач сьогодення, над якою науковці бились уже кілька століть. Нам є чим і ким пишатись, є зразкові особистості. Ми талановита, на диво обдарована нація.
Не так давно йшла повз будівлю Ощадбанку й помітила напис: « Будуй своє!». Й прилетіла думка, що це чудове гасло для українців. Ми щирі, волелюбні, розумні й обдаровані, й вже давно прийшов час будувати своє!Свою країну, свій дім, своє щастя…. Поважай та будуй своє!
І місце
Тчаннікова Людмила, 8 клас
м. Бахмач

Тобі, Україно моя…

Україно… «Ти для мене диво!» І це не банальна фраза, запозичена у «витязя молодої української поезії». Не плагіат, скопійований у «поета з горніх Шевченкових долин». Це – стан моєї зболеної душі. Це – квітучий водограй любові на дні мого чутливого серця.
Сивочола моя Україно! Скільки дивовижних митців оспівало твоє славне ім’я, воістину святе і вічне! Та не все промовлено. Не все почуто. Моє єство поривається повідати тобі таємницю особливої любові. Для кожного українця ти – рідна, могутня, красива… Для мене ж ти – просто є. Сама думка тішить мене: ти є на карті світу, така ж, як інші країни, більші чи менші, але однаково рівна з усіма. Розташована в центрі Європи, оточена безліччю різних держав, та, на жаль, ти не є центром свідомості українців. Чому діти покидають Україну - матір і прямують до чужих земель у пошуках щастя? Де їхній патріотизм?
Людина не завжди здатна зрозуміти сутність тих чи інших понять, а відтак губить чи відкидає найцінніше. Це як чашечка кави. Прагнучи посмакувати напою, українець обирає найкращу, найяскравішу й найдорожчу чашку, натомість відкидає прості й менш привабливі. Проте смак кави в дешевому посуді може виявитися більш ароматним і смачним. Так і людина шукає чогось яскравого й неповторного за межами країни, забуваючи про своє кровне, тобто надає перевагу чашці, а не каві.
Люди – це дерева-егоїсти. Чому? Бо, уростаючи корінням у рідний ґрунт, черпають із нього силу, енергію, убирають у душу-серцевину цілющу мудрість дідів і прадідів. Тягнучись до яскравого сонця, до блакитного неба, міцніють кроною й споглядають усі дива української землі. Та згодом, досягнувши вершин, листочки-думки шепочуть дивні слова, а дерева погордливо дивляться в інший бік, перспективний, чужий і яскравий, шукаючи для себе вигоди. Хіба не егоїзм?
Ми, українці, не маємо морального права зраджувати Батьківщину, бо це ж край, де талановитих людей більше, ніж зірок на небі, де пісня ллється так милозвучно й гармонійно, як дихання живої істоти.
Я щаслива, що Україна є на Землі. Хай сплюндрована турецько-татарською ордою чи лихими напасниками-половцями, хай спустошена й споганена німецько-фашистськими загарбниками, знівечена, пограбована й розбита ворожою канонадою. Але жива. Хоч квола, та жива! Обігріта промінчиками лагідного сонця, наповнена чар-зіллям широких степів, омита срібною росою цілющого лугу, а найголовніше – оживлена духом українського непереможного народу.
Україна таки є. Вона - у моєму серці! Я завжди ношу Вітчизну із собою, коли простую її священними шляхами. І живу лише заради неї. Вона для мене всюди. У вербових вітах і в кетягах червоної калини, у соняшникових полях і в пшеничних ланах, у грайливих струмках і глибоких озерах. У візерунках маминої сорочки, вишитої з особливим трепетом, у турботливих, всеобіймаючих очах бабусі, які дивляться з-під срібної сивини. У ласці й турботі батьків, що уболівають за кожен крок свого дитяти. Україна – це радість зустрічі рідних за святковим столом. Це витинанки снігу на вікнах ошатних будинків і вервечка різдвяних вогників у кожній оселі.
Україно, піднесена до небес у пісні й утоплена в морі крові своїх захисників-патріотів, ти розправиш свої зламані крила. Ми, молоде покоління, змінимо твою історію. Бо ради тебе живемо…
Заради тебе волонтери день і ніч збирають кошти, щоб діти зустріли тата з війни! Ради тебе скропила бруківку Майдану гарячою кров’ю Небесна Сотня! А мати?! Що сина, загиблого сина, чекає ще й досі! Стоїть, хоч уже й нежива!.. Для тебе! І я. І мільйони таких, як я! Ми станемо мудрі в помислах і діях! Нас не здолають вороги, не зруйнують негаразди!
І диво станеться. Але тоді, коли ми будемо єдиним, великим, міцним ланцюгом, де кожне кільце – це чітко виражена позиція справжнього патріота, який носить Україну у своєму серці… І нині… І завтра… І завжди…
ІI місце
Фанта Юлія, 11 клас
смт. Срібне

Чи міг би я розлучитися з рідною землею?

Моя рідна країна – Україна, земля моїх батьків, земля, на якій мені судилося народитися й жити, земля, яка стала для мене Батьківщиною. А ще є моя маленька батьківщина. Це те місце, той куточок на землі, де живуть мої батьки, моя бабуся, де живуть усі мої родичі. Це моя вулиця, школа. Я впевнений, що вмію любити свій рідний край, свою маленьку батьківщину, з якою тісно пов’язане моє життя, життя моїх батьків, близьких, друзів. Я щиро переживаю за все,що відбувається в нашій країні, і часто замислююсь, що я можу зробити вже сьогодні і коли буду дорослим для процвітання мого рідного селища. Я вважаю, що саме в моїх руках і руках моїх однолітків - майбутнє України, майбутнє мого селища. Якими ми зробимо їх, такими вони й будуть. Тільки боягузи лишають Батьківщину у важкі для неї часи. Та не варто втікати за кордон від негараздів, кидати рідну землю напризволяще. Бо тільки ми, українці, можемо зробити все для процвітання своєї держави і водночас – рідного краю. Той, хто втікає, зраджує насамперед себе та своїх предків. Він кидає могили рідних на поталу, намагається втекти сам від себе.
Я думаю, що кожна людина повинна боротися за щастя на рідній землі. Бо українці – це не лише нація, це одна величезна родина. А в родині добре тоді, коли кожен відданий своїй справі. І якщо кожен українець докладе хоч невеличку частку своїх зусиль, щоб змінити рідний край, рідну землю на краще, то наступні покоління зможуть дивитися у своє майбутнє без остраху, а ті, хто покинув її, будуть заздрити.
Я дуже люблю свої Ріпки, землю своїх батьків. І куди б не закинула мене доля, буду завжди повертатися до свого дому, до своєї маленької батьківщини, бо навіть птахи, перезимувавши на чужині, весною обов’язково повертаються до рідного гнізда.
ІII місце
Миронов Євгеній, 9 клас
смт. Ріпки

Номінація «Поезія» старша группа

Мені всього лиш чотирнадцять…

Я знаю мало про любов,
Бо ще мені лиш чотирнадцять,
Та я вже знаю про війну,
Я знаю, як від болю плачуть.

Про жах цей чула не з книжок,
Не із світлин, що в Інстаграмі,
Я пам’ятаю лист страшний,
Що листоноша дала мамі.

У ньому: татові повістка,
Яка усе життя сім’ї
Враз розділила: «до» і «після»…
Тепер мій тато на війні…

Всім дітям весело у класі,
Лиш я неначе не своя…
Все згадую перед прощанням
Останні татові слова:
«Моє зайчатко, не хвилюйся,
Я дуже скоро повернусь.
Матусю бережи, навчайся
І знай: тобою я горжусь!»

Не мною маєш ти пишатись,
Герой – це ти, мій мужній тато,
Ти вчив ніколи не здаватись
І голову тримать завзято.

Тож повертайсь скоріш додому,
Тебе щохвильки я чекаю…
Мені всього лиш чотирнадцять,
Я про війну багато знаю…

І місце
Француз Вікторія, 9 клас
смт. Остер
Козелецький район

Зелена особистість

Між плетінням асфальту проростає трава,
Вона кричить, вона б’ється:
Ось тут я… жива.
З брудних вод я народжена,
І без світла зросла.
Дайте мені хоч трохи ви свого тепла.
І здається тендітна, і здається слабка
Та все ж мури розбила, не з землі проросла.
І маленька травинка – повна сили вона
Та чи далі ростиме, чи загине вона?
Без підтримки - без сонця, і без його тепла,
Без води життєдайної, без землі у ногах
Ти рости, ти рости! Попри все ти, живи!
Бо є сила в тобі і енергії струмінь,
Допоміжний тобі – бити камінні мури.
І асфальт – мов земля від тебе розійшовся.
Стриматьтонни машинні він ще якось і міг,
Та пробивчу стеблину стримать більше не зміг.

ІI місце
Василенко Андрій, 17 років
м. Мена

Україна – це я

Що для мене Вітчизна,
Вам скажу без прикрас:
Це і гори Карпати, і
Десна водночас.

Це і Чорнеє море,
І зелені ліси,
Це і колос пшениці,
І краплинка роси.

Я люблю батьківщину
За природи красу,
За повітря прозоре
І піщану косу.

За міста дуже гарні,
За культуру й звичай,
І за спів соловейка,
Звіробій й молочай.

І за мову барвисту
Працелюбних людей,
За досягнення в спорті
Талановитих дітей.

Мені все дуже рідне:
Люди, мова, місця.
Україна – родина!
Україна – це я!

ІII місце
Кунцевський Максим, 9 клас
м. Новгород-Сіверський

Мамине серце

Воно – моє. Не золото, а Сонце,
Що в грудях мами дорогої б’ється,
Воно хвилюється, щемить і плаче
Маленьке і таке велике Серце.

Куди б не пролягла моя дорога,
Воно мене святим теплом зігріє
І приведе до отчого порогу,
Бо в ньому завжди жевріє надія.

Якщо ж колись свої розправлю крила,
Щоб полетіть у надвисокі далі,
Одразу у собі відчую віру,
Таку міцну, мов куту на металі.

Із серця маминого я цілющі зерна
В своїй душі я сію знов і знов,
Щоб проростала милосердна
Й жила навіки самовіддана любов.

ІII місце
Кондращенко Аліна, 14 років
м. Борзна

Твори переможців ІХ обласного конкурсу юних літераторів «Хай весь світ дивують нині діти неньки України-2019»

estet — Tue, 28 May 2019 08:56:05 GMT

Шановні друзі! Вітаємо Вас на нашому сайті і пропонуємо ознайомитися з творами переможців (І-ІІІ місця) ІХ обласного конкурсу юних літераторів «Хай весь світ дивують нині діти неньки України».
Вітаємо всіх учасників і переможців конкурсу, бажаємо нових успіхів і перемог!

Номінація «Проза» молодша група

Оберіг

Мій дядько Артем повернувся зі Сходу, з війни. Дякувати Богові, живий та здоровий. Про своє військове життя ніколи не розповідає. Не хоче, видно, своїх рідних турбувати. Правда, часто вночі прокидається у поту, скрикує. Не дає пережите на війні спокійно спати.
Він на війні служив водієм великого автомобіля. Не раз його з критичних ситуацій виручав «сталевий» кінь. Бувало, що на колесах без шин виходив з оточення. Бувало, що своїх друзів рятував. А бувало, що вивозив загиблого побратима з бою. Якось довелося від ворожого обстрілу ховатися на соняшниковому полі. Високою стіною заступили тоді солдата соняшники. Свої важкі голови нахилили низько-низько, затуляючи солдата від ворожої зброї. А з золотих очей-пелюсток сонцелюбної квітки котилися сльози.
У боях дядько всі свої речі розгубив. А ось одну річ проніс через все пекло воєнне…
Я тоді гостював у дядьковій родині. Якось дядько Олег мені запропонував:
- На карася на озеро Хороше підемо?
Ще питає. На вранішню рибалку – з радістю. Про це я тільки мріяв. Адже бабуся мене самого не пускала. Та ще й з дядьком Олегом! Як же я зрадів.
- Приготуйся з вечора: вудочки переглянь, накопай черв’яків. Та спати раніше лягай – не сиди біля комп’ютера.
Літній ранок зустрів нас прохолодою, співочим співом. Лише перейшли кладкою рівчачок з водою, опинилися в царстві трави та лугових квітів. Білоголові ромашки кивали нам привітно, кашка наповнювала повітря такими пахощами, що п’янили голову.
Ось і Хороше озеро. Розкрутили вудочки та закинули їх у воду. Примостилися у високих у лепехах, чекаємо. Дядько Олег розстібнув комірець теніски…І на грудях блиснув хрестик. Звичайний нікельований хрестик на чорному шнурку.
- Звичайний… - розчаровано промовив я, подивившись на той хрестик. – А я думав: золотий чи срібний.
- Е, ні. Він мені дорожчий золота.
Він сів зручніше почав розповідати:
- Ти, Максиме, ще мало в житті що бачив. То ж тобі важко зрозуміти. Коли я в 2014 році виїздив з дому, наша бабуся, а твоя прабабуся, одягла мені цього хрестика і благословила. Обереги там потрібні солдатові. Особливо, коли цей оберіг даний тобі жіночими руками. Цей хрестик додав мені сили, вселяв впевненість, що зі мною нічого не трапиться, що мене дома чекають і люблять, що я повинен повернутися до них. Бувало, в найскрутніші ситуації, коли виходу зовсім не бачиш. А торкнешся прохолоди металу хрестика і чуєш: шепочуть молитву бабусині вуста. І повертається до тебе сили і впевненість. І обминають тебе ворожі кулі. А ти, простий хрестик…Ех, Максиме…
І місце
Зайченко Артем, 6 клас
м.Сосниця

Діти єднають Україну

«Діти – це квіти нашого життя! І це не просто гарна фраза. Діти – це найголовніший скарб нашого суспільства». І від того, як ми їх виховуємо, які зерна добра, справедливості, мужності ми в них закладемо, залежить не тільки їхнє майбутнє, а й майбутнє нашої країни.
У всьому світі майже в кожній сім’ї ростуть діти. І від того, якими вони стануть, залежить майбутнє нашої планети. Діти будуватимуть міста і заводи, нові магістралі, вирощуватимуть урожай, розвиватимуть культуру. Як все це робитимуть сьогоднішні діти – залежить від батьків, від сім’ї, в якій вони живуть, від дорослих людей, що їх оточують.
Потрібно, щоб не тільки батьки, але й всі дорослі бачили в кожній дитині людину майбутнього. А для цього вони мусять, у першу чергу, поважати маленьку особистість, турбуватися про її здоров’я, освіту, особистим прикладом виховувати в ній чесність і справедливість.
Дітям необхідно добре знати історію свого роду і своєї Батьківщини, щоб пишатися успіхами своїх предків і не повторювати їхніх помилок. Малеча повинна поважати дорослих і берегти те, що створено й створюється людьми старшого покоління. Розуміючи свою роль у житті всієї планети, діти повинні добре навчатися, постійно дбати про своє здоров’я, підвищувати загальну культуру, тому що тільки здорові та освічені люди зможуть будувати чудове мирне життя для себе і своїх нащадків.
Діти – наше майбутнє, це знають всі. Та, на жаль, дуже часто саме вони найбільше страждають від байдужості дорослих. І дуже часто вони не отримують розуміння і підтримки від батьків, почувають себе одинокими в своїх сім’ях.
У малечі не повинно бути нещасливого дитинства, і за це повинні відповідати дорослі. Тому турбота про дітей, захист їхніх прав повинні стати одними з найголовніших обов’язків батьків та суспільства. Вони повинні усвідомлювати відповідальність за маленькі життя, наповнювати їх гармонією та красою навколишнього світу, вкладати їм любов, впевненість в собі і в завтрашньому дні, аби ці маленькі «дослідники» і «чомучки» не боялися експериментувати і розвивати наш світ у майбутньому.
Україна майбутнього – це прекрасна та забезпечена держава. Ії поважають та цінують в Європі, та й в усьому світі. Сюди без перепинів та з охотою приїжджають у справах та відпочити громадяни з сусідніх країн. Людей приваблюють чисті повітря та вода, мальовничі краєвиди та дбайливо збережені історичні пам’ятники.
Я думаю, це буде країна насамперед без страху. Де ніхто не озирається наїжачено, очікуючи чергового «нападу» у транспорті чи в установах. Де наші діти ходять вільно та дихають вільно. Де всюди, в мегаполісі, маленькому містечку чи на селі можна крокувати впевнено і не боятися крадіїв та хуліганів. І просто посміхнутися перехожому на вулиці без страху, що хтось щось «подумає»!
А майбутнє України у моїй мрії прекрасне. І люди та особливо - діти - в ній прекрасні – вони вільні та творчі на роботі, чи в школі, запальні та підприємливі у навчанні, доброзичливі. Українцям взагалі притаманні доброзичливість та гостинність – твори багатьох українських письменників нас у цьому переконують.
У кожного з нас одна єдина Батьківщина. Особисто у мене — Україна, і я про це ні хвилини не шкодую. Адже я народилася в найкращій у світі країні. Я щиро люблю її привітних людей, її родючі землі і безмежні простори. Вічними символами моєї Батьківщини стало блакитне безхмарне небо і золотаві пшеничні поля. Багата українська природа не залишає байдужим жодного мого співвітчизника або гостя моєї країни. Я впевнена, що у нашої держави велике майбутнє.
Та якою ж я бачу Україну в майбутньому? Як кажуть, майбутнього без минулого і теперішнього не буває. Звичайно ж, Україна й сьогодні велика держава. І про це можна розповідати нескінченно. Так само нескінченно можна міркувати і про майбутнє нашої країни. Щодо мене, то насамперед я хотіла б, щоб наші співвітчизники стали щирішими, добрішими, щоб вони поважали і любили свій рідний край, а Батьківщина відповідала їм взаємністю.
А взагалі, я впевнена, що майбутнє України найбільш усього залежить від нас з вами. Якщо ми будемо байдужими до усього, що відбувається навколо нас, то ніколи не зможемо збудувати щасливе майбутнє. Тому якщо ми хочемо бачити свою рідну країну духовно, культурно, політично і економічно розвинутою державою, яка буде спроможною відстоювати свої особисті інтереси в будь-якій міжнародній сфері, ми повинні розвиватися самі, тим самим розвиваючи рідну країну, не бути байдужими до майбутнього і докладати до цього якомога більше зусиль. Чим вищими будуть прагнення наших співвітчизників, тим кращий результат ми отримаємо в майбутньому.
У всьому світі майже в кожній сім'ї ростуть діти. І від того, якими вони стануть, залежить майбутнє Землі. Діти будуватимуть міста і заводи, нові магістралі, вирощуватимуть урожай, розвиватимуть культуру. Як все це робитимуть сьогоднішні діти, а в майбутньому будівники суспільства, залежить від батьків, від сім'ї, в якій вони живуть, від дорослих людей, що їх оточують.
Потрібно, щоб батьки і всі дорослі бачили в кожній дитині людину майбутнього. А для цього вони мусять, у першу чергу, поважати дитину, турбуватися про її здоров'я, освіту, особистим прикладом виховувати в дитині чесність і справедливість.
Дітям необхідно добре знати історію своєї Батьківщини, сім'ї, щоб пишатися успіхами і не повторювати помилок. Діти мають берегти те, що створено й створюється людьми старшого покоління, поважати їх.
Розуміючи свою роль у житті всієї землі, діти повинні добре навчатися, постійно дбати про своє здоров'я, підвищувати загальну культуру, тому що тільки здорові та освічені люди зможуть будувати чудове мирне життя для себе і своїх дітей.
ІІ місце
Нестеренко Любов, 6 клас,
с. Кобижча
Бобровицький район

Єдина Україна

Мене звати Сентябрьов Євгеній,народився в селі Сновське Чернігівської області. Мені одинадцять років . Я українець, живу в вільній, незалежній, демократичній державі – Україні.
Дуже тяжкий шлях подолала наша країна і, на превеликий жаль, ще проходить важкі випробування . Війна … Це слово наводило на мене жах ще коли я просто читав підручники з історії. Я ніколи не міг подумати,що в наш час, коли люди літають в космос, роботи заміняють людей ,світ знаходиться у стані розвитку, війна стане такою близькою . Ще декілька років тому ми спокійно їхали на відпочинок до Криму,а тепер …
Читаючи історію творення країни нашої, я зробив для себе певні висновки.
Рік за роком ми будуємо свою країну,намагаємося прагнути кращого життя, ставимо цілі, але опиняємося,ніби, у замкнутому колі. Так от: для того, щоб досягти певної мети, − треба діяти разом, спільними зусиллями добиватися поставлених цілей і аж ніяк не перешкоджати один одному .
Тільки в мирі і злагоді можна досягти розвитку та вдосконалитися.
Для цього кожен повинен розпочинати з себе:бути чесним перед собою та іншими людьми. Бо як багато неправди і брехні ми зустрічаємо кожного дня .
Є такий вислів : «Людина на своєму місці». Так от, якби кожен,хто керує, не дбав тільки про себе ,а думав про країну,про людей,добросовісно виконував свою роботу,ми б піднялися ще на один щабель.
Зараз дуже багато телепередач, де показують обдарованих винахідників,які можуть послужити всім людям,але коли я чую що вони не можуть працювати в нашій країні,а їдуть за кордон,бо там є всі умови для їх розвитку,мені стає дуже сумно. То чому б не створити для них такі ж умови у нас?
Уявімо,що Україна − це дівчина,яка стоїть на колінах і плаче. Кажемо правду − вона вже на ногах,кожен на своєму місці − вона вже не плаче,об’єднуємося і йдемо до світлого майбутнього − вона вже сміється.
І в мене є така мрія − моя країна по-справжньому вільна і незалежна, всі люди щасливі,діти здорові. І я починаю з себе. Намагаюсь добре навчатись, щоб здобути кращу освіту і принести користь людям, буду я лікарем чи механіком, я намагатимусь допомагати іншим і виконувати свою роботу правильно й добросовісно.
…Мене звуть Сентябрьов Євгеній, мені одинадцять років. Я українець. І вірю в те,що кожна людина будує свою країну і своє життя!

ІІІ місце
Сентябрьов Євгеній,6 клас
с. Сновське

Номінація «Поезія» молодша група

Родина

Родина – то промінчик сонця,
Що з неба дивиться на нас.
Родина – то святе віконце,
У кожній хаті повсякчас.

Як повний місяць, рідний тато,
Що дасть пораду й захистить,
Твій шлях освітить він завзято
І допоможе в скрутну мить.

Матуся – то яскраве сонце,
Жаліє, ніжить, пестить нас,
Лікує, гріє та в віконце
Дитя стрічає час у час.

Бабуся – літній вітер в полі,
Що в спеку прилисток дає.
А коли важко тобі в долі
Усе, що має, віддає.

Дідусь – приємний дощик з неба
Порадить, слушну поміч дасть.
В житті багато знати треба,
Щоб гарним, вихованим стать.

Промінчик сонця – то родина,
Що з неба Бог нам посила,
Бо коли є батьки й дитина
Благословенна вся Земля!

І місце
Стародуб Кирило, 5 клас

Ніжин – місто дитинства мого
Ніжин – місто моє чарівне,
Я люблю тебе знову і знов.
Ти плекаєш і ростиш мене,
Тож прийми мою щиру любов.

Я люблю твої сквери й сади
І дерева в веснянім розмаї
Де не буду, я знаю завжди
Все найкраще у рідному краї.

Тут історія й юність злились,
Вирували історії злами…
Тут учивсь навіть Гоголь колись,
Я ходжу нині тими стежками.

Ніжин – місто дитинства мого,
Я щасливо відвідую школу.
Я частиночка серця твого,
І тебе я не зраджу ніколи!

ІІІ місце
Міщенко Анастасія, 5 клас
м. Ніжин

Таткові на фронт

Ранок. Тиша. Мама спить,
Світлом повна хата,
За столом синок сидить,
Пише лист до тата.

Таточку, скоріше повертайся,
Я тебе чекаю як ніхто,
Будем разом довго гомоніти,
На рибалку сходимо, в кіно.
Не важливо! Головне – щоб разом,
Я встаю і думаю про це.
А тепер, татусь, чомусь так часто
Згадую дитинство золоте.
Коли я – маленька ще дитина,
Коли поруч була мама й ти,
Ти пробач свого такого сина,
Що навіює тобі сумні думки.
Просто хочу, щоб любов синівська
Тебе, тато, берегла в бою.
Все життя тобі я буду вдячний
За підтримку і любов твою…

ІІ місце
Смовський Максим, 3 клас
м. Остер

Номінація «Проза» старша група

А пам'ять жива

Ця історія трапилася зі мною похмурого осіннього ранку, в один із тих днів, коли до болю не хочеться йти до школи, а мріється хоч ще декілька хвилин поніжитись у своєму ліжечку, додивитись вранішній сон…а потім випити горнятко молочка, погортати улюблену книгу й просто побайдикувати…Це трапилось в один із таких днів. Я прибирала у своїх шухляді…і враз до моїх рук потрапив щоденник. Я пам’ятаю, що багато разів, перебираючи речі, він потрапляв до моїх рук, а потім я перекладала його, перекладала…аж до сьогоднішнього дня. Та чомусь цього разу він привернув мою увагу, і я вирішила його розгорнути. Це був щоденник моєї прабабці. І чому я раніше не цікавилась історією свого роду, своїх пращурів? Я перекладала його з місця на місце і навіть не додумалась просто розгорнути, бо загорнути потім просто так, не прочитавши, вже б не змогла.
Почала його моя прабабця – Тарасенко Марія – у далекому 1930 році, коли їй було тільки 10 років:
«Сьогодні Різдво! Тато нарешті принесли нам ялинку. Миколка – мій старший брат – допоміг батькові поставити її посеред кімнати. А ось прикрасити було нічим, тоді ми з сестрою Устиною накрутили маленьких ляльок, які і стали нашими прикрасами. Радію, бо мало в кого є така пишна, ніби казкова, ялинка. А що ще потрібно дитині для щастя? Мама бідкається біля печі, готує святкову вечерю, ми з сестрою теж допомагаємо накривати стіл.
Не знаю, яке ще свято може зрівнятися з Різдвом?! Воно життєдайне, веселе, радісне… до хати заходять колядники.
- Зі святим вечором будьте здорові! Христос ся рождається!
Мати лаштує їм пиріжки, які цілий день ()не без нашої, звісно, допомоги) випікали. Хлопці та дівчатка дякують та йдуть далі водити козу. Їх у нашому селі чекають у кожній хаті. Звичай такий: щоб у сім’ї була злагода, обов’язково хату мають не минати колядники. Я теж хочу колядувати, а мама кажуть, що ще мала, а коли я вже стану дорослою? Невідомо, а я вже все вмію робити: і піч витоплю, і корову видою, і хліб, як треба, спечу…А вони все «мала» та й «мала»!
Моє дитинство щасливе, хоча й нелегке. Батьки тяжко працюють, а ми з сестрою за головних: і приготувати, і в хаті прибрати. Брат теж з батьками працює».
Далі були цікаві історії прабабці з життя простих сільських дітлахів. Іноді я навіть посміхалася.
Але коли побачила дату «1933 рік», згадала уроки історії, а поряд – Голодомор. Нам багато розповідають у школі, вчать нас істинам життя, хочуть, щоб із нас виросли гарні, добрі й порядні люди. Але коли читаєш якусь болючу тему у підручнику, не відчуваєш її душею, просто зазубрюєш факти, дати. А це не допоможе вповні осягнути той біль, який відчувала наша країна під час війни, революцій, голодомору…
«Січень 1933 року. Зима…Холодно…Голодно…На порозі моє улюблене свято Різдво! Не так ми його зустрічаємо, як раніше, не так. Матуся десь пішли. Чи скоро повернуться? Татуся забрав до себе Господь. Кажуть, гарних людей він забирає першими, а мій тато справді був гарний… Аж ось і матуся. Ми її так довго чекали. Вона зайшла до світлиці якось важко й тихо, ніби це й не вона, а її тінь. Ми дивилися на неї з надією, намагалися прочитати в погляді: дітки, у нас таки буде вечеря, а натомість побачили до болю зморені очі. Вона зняла хустину, присіла на стілець… і з очей на долівку покапали сльози, сльози відчаю, туги, безпорадності. Я з сестрою кинулась до неї. Вона нас ніжно пригорнула. Так ми просиділи годину, потім запалили невеличкий каганець і навіть не наважувались щось сказати про їжу…Вранці до нас завітав дядько, мамин брат. Мабуть, сам Бог нам його послав. Він десь роздобув якоїсь крупи й бурячка. Які ми щасливі були в цей момент! Дякували дядькові, цілували. А потім заходилися варити суп. Коли сіли їсти, мама відмовилася. Я їла аж за щоками ляскало, але сестра поглядом спинила мене, натякнула «треба залишити мамі». Я тихенько відійшла від столу. Тільки подорослішавши зрозуміла, що мати залишала нам, а сама ще більше голодувала. Потому мама підійшла до столу, трохи сьорбнула юшки…Які ми тоді були страшні! Кістки ніби хотіли вилізти назовні з нашого тіла. Але ми трималися, трималися з останніх сил…Саме тоді я пообіцяла собі, що, якщо виживу, ніколи не пошкодую для подорожньої людини шматок хліба».
У мене перехоплювало подих. Ми, діти ХХІ століття, часто скаржимося то на одяг, який недостатньо модний, то на не дуже сучасний телефон, мріємо про заморські країни, а мої рідні мріяли про одне – вижити. Я уявила свою прабабцю, яку ніколи не бачила навіть на фото, і мені здалося, що вона десь тут, поряд. Так хотілось в цей момент її, ще маленьку дитину, підбадьорити, підтримати, висловити слова вдячності, сказати, що завдяки їй народилася я та ще троє її правнуків, вона вижила, щоб продовжити свій рід в нас. Її життя прожите недаремно!
А далі було читати нестерпно, бо моя прабабця залишилась сама: скоро не стало її матері, потім брата, а згодом і сестри. Доля подарувала їй шанс вижити, щоб розцвісти у своїх дітях, онуках, правнуках.
У 1947 вона вийшла заміж, народила трьох синів і, сподіваюсь, стала щасливою, бо на цьому записи у щоденнику закінчуються, але не закінчується пам'ять про людину, яка виборола право на Життя. Я збережу цей записник для своїх дітей, онуків. Хай і вони відчують, кому зобов’язані існуванням нашого роду, хай пам’ятають, що життя людське – безцінне, хай не із книжок дізнаються про існування нашого народу в часи Голодомору.
Хай пам'ять про тебе,дорога моя прабабця, назавжди залишиться в нашому серці.

І місце
Шиян Поліна, 9 клас
м. Остер

Я хочу стати гідною людиною

Почну з початку. Звуть мене Марія. Мені п'ятнадцять, навчаюсь в 10 класі. Я народилася в мальовничому селі Володимирівка на Городнянщині. Моє дитинство було сонячним і теплим. Росла з мамою й татусем, бабусею, дідусем та сестричкою. Жили всі дружно і весело. Мене любили, я любила, і так, здавалося, буде завжди.
Та чомусь мої батьки вибрали не ту сходинку життя. Випивали, про нас із сестрою забули зовсім. Зраду найближчих мені людей я переживала дуже важко. Врятувала мене тоді лише бабуся. Вона все життя піклується про нас із сестрою. Хоча вона вже і старенька, а якщо мова йде про нас, то де тільки сили в неї беруться! Я їй дуже вдячна. Так ми з сестрою потрапили до інтернату. Уже в той час я чітко собі вирішила, що наше життя буде зовсім іншим! Сім’я, діти, робота – для людини це головне. Діти повинні рости з батьками. Як стверджує народна мудрість: «Від родини йде життя людини». А життя те одне, і прожити його треба, як належить. Навчаючись і виховуючись у школі-інтернаті протягом десяти років, я зрозуміла одне: у шкільному віці головне – це навчання. Навчання – це важка щоденна робота, яку треба виконувати з насолодою, старанністю, любов’ю, а головне – наполегливістю.
Не завжди все виходило: інколи було важко, інколи трохи лінувалася. Бувало, не хочеться чогось робити, а внутрішній голос наказує: треба, мушу, повинна. Намагаюся завжди слухати цей голос. Щоб гарно навчатися, допомагають вчителі. Всі вони відкриті, добрі, справедливі, завжди вміють достукатися до серця дитини. Недарма ми називаємо їх «мамами» й «татами». І тоді я зрозуміла, що тільки навчаючись, можна досягнути чого-небудь у житті.
У мене є старша подруга, випускниця нашого тепер уже ліцею – Єрмоленко Любов. Коли вона навчалася в старших класах, мріяла вступити до Київського університету. Всі думали, що її мрія нездійсненна. Але я бачила, як Люба стала ще старанніше навчатись, іноді засиджуючись за уроками навіть до глибокої ночі, відвідувала репетиторів. У той час, як її однокласники відпочивали вона «гризла граніт науки». І як результат – омріяний університет, який вона успішно закінчила й нині має улюблену роботу. І я для себе зробила висновок: коли людина ставить собі мету, вона її досягне. Я хочу бути схожою на Любу!
Кожна людина відрізняється від іншої своїм характером,звичками,мріями й бажаннями,зовнішнім виглядом. Одного разу я почула східну легенду, яка мені дуже сподобалась й запам’яталась, на все життя.
Колись люди вірили, що існує не один, а багато богів. Одного разу боги вирішили створити Всесвіт. Створили зірки, сонце, море, гори, і створили Людину, а потім – Істину. Однак постало питання: куди приховати Істину, бо їм хотілось продовжити шлях пошуку Істини.
«Давайте сховаємо її на далекій зірці», - сказав один.
«А давайте сховаємо її на далекій найвищій гірській вершині», - запропонував інший.
«Ні, давайте покладемо її на дно найглибшої безодні».
«А, може, сховаємо її на зворотному боці Місяця?»
А наймудріший Бог сказав:
«Ні, ми сховаємо Істину в серце людини. Тоді вона шукатиме її у всьому Всесвіті, не знаючи, що носить її постійно в собі».
Я думаю, що кожен із нас – це маленький Всесвіт, це якась Істина. Ми можемо знайти Істину, якщо зазирнемо в себе, вивчимо й пізнаємо себе.
Для того, щоб з гідністю прожити життя, потрібно любити й поважати інших людей, адже не можна не любити людину за те, що вона дуже висока чи низька, бідна чи багата. Любити потрібно за її талант, духовність, чесність і милосердя.
Я хочу гідно прожити життя, стати потрібною людям. У майбутньому мрію стати лікарем, щоб завжди прийти на допомогу тим, хто того потребує. Мені дуже жаль, що моя мама так рано пішла з життя, а я нічим не змогла їй допомогти. Тепер в мене є про кого піклуватися. Адже моя бабуся, маленька сестричка теж потребують моєї уваги й допомоги.
Знаю, що моє життя не буде легким. У ньому зустрічатиметься все: радість і горе, нагороди та випробування. Але тільки від кожного з нас залежить: чи гідно ми витримаємо ті складні життєві іспити та вийдемо з труднощів переможцем, чи втратимо те єдине, що нам належить – свою гідність.
Я впевнена, що моя життєва стежина буде рівною й сонячною. Адже за будь-яких обставин я завжди залишатимусь Людиною.

ІІ місце
Закружна Марія, 10 клас
м. Городня

Діти єднають Україну

«Одна батьківщина і двох не буває…» – так починається «Солов’їна пісня». Щоразу, коли мова заходить про Україну, вчувається чистий голос Павла Дворського, що непомітно охоплює душу. Слова з ніжною милозвучною мелодією проникають у серце, розтікаються по артеріях, сягають глибин мозку і знаходять там собі місце. Місце у свідомості. Моїй, дітей таких, як я…
А що містить дитяча свідомість? Що поєднує мене з тисячами таких, як я?
…Тепле сонячне літо. У мене канікули. Повітря, наповнене пахощами різнотрав’я, квітів-медоносів, над якими вже гудуть бджілки-трудівниці. Я схиляюся над оксамитовою духмяною маківкою, вдихаю солодкий аромат – і відчуваю, як десь серед такого ж широкого поля схилилася до квітки не одна дитяча голівка, зажмуривши оченята.
Мені подобаються птахи. Можливо, через те, що вони можуть літати? Якби я була пташкою, то знялася б до золотого сонечка, у високе, блакитне, як наш прапор, небо, розправила б крила і згори милувалася Україною. Її безмежними просторами, прекрасними краєвидами, яких немає ніде більше на землі.
І моя уява вже вимальовує мені затуманені Карпати, зелені полонини, чабанів з отарами овець на них, доносить звуки кришталевих гірських струмків і потоків на фоні голосу трембіти. А його можна почути лише в нас, в Україні.
Можливо, ця неповторна краса повертає перелітних птахів щороку назад, до рідного гнізда?
Ми, діти, знову і знову, виглядаючи з вирію птахів, кожне у своєму місті чи селі, готуємо для них нові домівки. Я відчуваю, як навесні в різних куточках України стоять дітлахи, піднявши догори голови і показують у небо руками, вигукуючи щасливо: «Он… Летять!» І мимоволі думається, що і птахи в нас патріоти. Адже знаємо: з кожним поколінням повертатимуть вони, рідні, на свою і мою Батьківщину.
Коли я виросту, напишу картину, у якій буде все: і сонце, і небо з пташками, і Чорне море з Кримськими горами, і терикони Донбасу, і карпатські смереки… А зараз я малюю про мир. І своєю уявою бачу, як діти, які ще не впевнено тримають пензля, на білому, як крила янгола, папері, ставлять крихітний відбиток своїх рученят, а тисячі таких, як я, їхніх братиків чи сестричок домальовують у середині долоньки полум’яне сердечко – символ вірності й любові.
І летять дитячі малюнки янголами-охоронцями із заходу України, з півночі та півдня на схід без перешкод.
І бачу, як посміхнувся суворий солдат, чийсь татко, а може, й дідусь, моєму малюнку, ховаючи його до грудей, як стало тепліше в холодному окопі…
А свідомість відтворює невидимі ниточки, що тягнуться від серця до серця, об’єднуючи Україну.

ІІІ місце
Кондращенко Аліна, 8 клас
м.Борзна

Номінація «Поезія» старша група

Мій брат загинув на війні

Пам’яті Андрія Іщенка

Я над могилою стою…
Закам’янівши в нашім часі:
Поліг мій старший брат в бою –
Попав у засідку в Донбасі.

Як пережить найбільшу з втрат?
Сумує-плаче рідна хата,
Настуня – донька, мати, брат
І син Андрійко – тезко тата.

У чорній рамці на стіні
Портрет героя – біль родини.
Мій брат загинув на війні
За незалежність України.

По братові звіряюсь я,
Вдивляюсь в його очі сині:
На мужньо стулених устах
Застигло «Слава Україні!»

І пам’ятатиме сім’я
Його завжди – і присно, й нині,-
Він не зганьбив своє ім’я,
Залишивсь вірним Україні.

Ну як це сталось в мирні дні –
Горбок землі та кущ калини?
… Мій брат загинув на війні –
За незалежність України.

І місце
Шамрай Святослав, 10 клас
м. Городня

Ода Матері в часу Голодомору

Прекрасна наша Україна:
Луги, поля, степи, гаї,
Родючі землі, небо синє,
Дніпра співочі береги.
І люди – чесні, працю виті,
Душею добрі, не лихі,
Де ще народ такий є в світі,
Що не скоряється біді?!

Давно се діялось, давно,
Вкраїна наша потерпала
Від голоду, який тоді
Радянська влада влаштувала.
Бо працьовитий наш народ,
Якби його не обкрадали
І все з комір не забирали,
Міг процвітати й мирно жить…

В одній хатині
Край села
Жила вдовиця
Молода.
Діток у неї аж чотири:
Дві донечки і два сини,
Слухняні, добрі, чемні, милі,
Допомагали чим могли.
Та ось настав в країні голод:
Усі бідують, їсти просять,
І день за днем з хатів вкраїнських
Померлих на возах вивозять.
Це що – війна на Україні,
Що так бідує наш народ,
Той, що козацького є роду,
Той, що душею – патріот?!
Ні, не війна, чому ж матуся
Не може діток прокормить,
Як їй вдові без чоловіка,
Без хліба і зерна прожить?
Десь корінець їм роздобуде,
Десь, може, бурячка знайде,
Навколо – українські люди,
Але в самих в хатах гуде.

Ранок. Сонечко встає,
Малеча вбігає
І Матусю дорогу
Зі слізьми благає:
- Матуся, хлібця хоч шматок,
А чи може юшки?
- Бог нам, діточки, послав
Супчик із петрушки.
Діти радо повсідались,
Ложечки побрали,
Наче той делікатес
З ложечок сьорбали.
З’їли теплого і все ж
На душі в них радість,
Та й побігли у сінник
З іграшками гратись.
На завтра вранці встали дітки
І ті, що меншенькі були,
Всі до матусі (ще роздіті)
Тягнуть долонечки свої.
- Матусю, рідна, а сніданок
Сьогодні буде в нас чи ні!?
Матуся очі відвертає,
Що відповісти дітворі?
З думками трохи враз зібралась,
Сльозинки витерла з очей:
- Я, дітки, зараз, ви чекайте,-
Й попрямувала до дверей…
Уже давно минувся ранок,
Обід пройшов, на дворі – ніч,
Почули діти, що на ганок
Прийшла матуся. Звісна річ
Щось принесла в торбинці їм,
Своїм зайчаточкам малим.
Зайшла…і погляд відвела.
- Я, дітки, всіх вас підвела…
І тихо стала на коліна,
Молилась Матері Святій:
- Хай краще перша я загину
Як вижити в борні такій?
Найстарша донечка тихенько
Малечу в ліжко відвела,
До матері звернулась ніжно
Її за рученьки взяла.
- Не плач, рідненька, ми всі знаєм,
Що ти півсвіту обійшла, -
І ніжно-ніжно, як в дитинстві,
Матусю кріпко ж обняла.
- По холоду ходили, Мамо,
Усе село Ви обійшли,
Намерзлися… За мене й діток
Життя Ви точно б віддали.

Вона до раночку молилась,
Під ранок спатоньки пішла,
У ліжку вже перехрестилась,
І в хаті тиша залягла.
Одразу сон наснився неньці,
Вона неначе ще дитя…
Неначе бігає, гуляє,
Коса у неї золота.
А потім стала дівувати,
Зустріла Петруся затім…
А ось вона вже стала «мати»,
Є власний дім і лід у нім.
Неначе в полі вдвох працюють,
І жито…жито навкруги,
Хоча не перший день з Петрусем,
Але неначе голубки.
Усе разом для діток роблять,
На полі дбають про врожай,
Гармонія в сім’ї, порядок,
Родина гарна, так і знай.
В селі усі їх поважають,
Бо працьовиті, не скупі,
Що можуть, те і заробляють,
З людьми ще й діляться вони.
Й така була в той час щаслива,
Аж посміхнулася у сні,
Не згадувала те, що сива,
І що Петрусь в сирій землі.
І снився хліб і снились діти,
Неначе вже дорослі всі,
І не бідують, усі ситі,
Працюють на своїй землі…

Знов посміхнулася і бачить –
Попереду Господь стоїть,
До неї руки простягає,
Вона ж мов ластівка летить…

На ранок діти повставали
Й одразу матінку шукать…
А старша донечка сказала:
- Не треба маму турбувать…
Вона стомилася за вчора,
Тепер для всіх вас – мама я,
Ця дітвора – мала і квола –
Навіки стала сирота.
На цьому прикладі родини,
Лиш однієї з багатьох,
Показано, як жили тяжко
Вдовині діти уп’ятьох.
Ми молимось, щоб більш ніколи
Не знала голоду земля,
Щоб у достатку і свободі
Жила вкраїнськая сім’я.
Але завжди щоб пам’ятали
Про той Голодомор страшний,
Щоб кожну крихту цінували,
Щоб на столі був хліб святий.
Щоб ми не тільки в листопада
Частенько згадували тих,
Хто у голодній світлій хаті
Молились за діток своїх.
Щоб ми ще раз вклонились ненькам,
Які у час такий страшний
Для своїх діток добували
Сніданок справді золотий.
Щоб для всіх нас слова ці кляті
Були не просто так слова,
Щоб ми душею відчували:
Голодомор – тяжка струна
У біографії Вкраїни…
Ми пам’ятати це повинні,
Щоб більш ніколи і ніде
Голодувань не знали люди,
Життя ж людське вовік святе.

ІІ місце
Француз Вікторія, 8 клас
м. Остер

Україна єдина

Прости мене, твою дитину,
Синів своїх за все прости!
Тільки не падай, Україно,
Ти в нас єдина, ми – це ти!
Ти підійми трудящі руки
До неба й Господа моли:
Нехай позбавить нас від муки,
Знущань, смертей, розколу й тьми.
Ти підійми блакитні очі,
Сльози солоні ті утри!
Позбав, позбав вуста свої
Від слів принижень й срамоти!
Ти заплети у свої коси
Степи, річки, ліси, гаї,
Прошу, не падай на коліна,
Ми – вільні, й ти ц нас – одна!
Ти – незалежна Україна!
Єдині ми! Разом – сім’я!

ІІІ місце
Нужна Вероніка, 8 клас
смт. Лосинівка

Твори переможців VІІІ обласного конкурсу юних літераторів «Хай весь світ дивують нині діти неньки України-2018»

estet — Tue, 17 Apr 2018 08:10:33 GMT

Шановні друзі! Вітаємо Вас на нашому сайті і пропонуємо ознайомитися з творами переможців (І-ІІІ місця) VІІІ обласного конкурсу юних літераторів «Хай весь світ дивують нині діти неньки України», який проводять з 2011 року чернігівські письменники та обласна бібліотека для дітей.
Близько 2 тисяч дітей і підлітків з усієї Чернігівщини вже взяли участь у конкурсі та написали талановиті вірші, казки, оповідання.
Для бібліотеки та її читачів цей рік особливий, ювілейний – 5 травня 2018 року їй виповниться 120 років, вона – найстаріша дитяча бібліотека в Україні.
Вітаємо всіх учасників і переможців конкурсу в ювілейному році, бажаємо нових успіхів і перемог!

Номінація «Проза» молодша група

Небажаний подарунок

На околиці невеличкого містечка стояв сучасний будинок. У ньому проживала щаслива родина. Був у тата і мами єдиний синок – Сашко. Батьки його дуже любили і постійно балували.
Чого тільки не було у Сашковій кімнаті! Крутий комп, спортивна стінка, дорогі іграшки, найцікавіші книжки – все він мав. Тому так важко було вибрати подарунок на чергове свято… І батьки подарували хлопчикові песика. Ні, це була не породиста собака, вона не мала чистокровних предків, які приймали участь у змаганнях і виставках. Це був маленький пухнастий песик з цікавою мордочкою, який віддано дивився хлопчикові в очі і радісно махав хвостиком. Мама з татом затамували подих: «Чи сподобався подарунок?». Але Сашко скривився і скрикнув: «Що це? Та з мене всі сміятимуться!» - і вибіг з кімнати. З того часу Сашко лиш дивився на песика зверхньо, не вигулював і не піклувався про нього.
Напередодні Різдва сім’я повернулася з відпочинку. У смітнику порпалося кілька безхатьків. Вони знаходили щось корисне для себе і відкладали вбік. Сашко відкрив вікно автомобіля і з криком: «Їжте!» - поцілив у безхатьків шкіркою від банана. Мама чомусь заплакала, а тато мовчки пішов у дім. Ввечері мама розкладала речі і побачила на вікні список подарунків, які Сашко хотів отримати на Різдво. Мама взяла список і зайшла в кабінет тата. Вони довго радились, про щось сперечались і через кілька днів в кабінеті тата з’явилась яскрава коробочка.
Сашко обожнював Різдво! Багато гостей, чудові подарунки, якими можна похизуватися перед друзями, веселі розваги… Сашко чекав, коли кур’єри почнуть звозити замовлені подарунки, а веселі батьки прикрасять ялинку. Хлопець навіть зайшов в кабінет тата, коли батьки були на кухні, щоб підгледіти, чи всі замовлення виконано. Дивно, лише одна коробка. Сашко відкрив її і був вражений. Там був не золотий, навіть не срібний, не оснащений сучасними механізмами – гномик у зеленій шапочці та червоній кофтині. Стиснувши іграшку в кулаці хлопець влетів в кімнату, де батьки пили чай. Він щось кричав, плакав, потім схватив куртку і розлючений вибіг з будинку.
В небі щось загуркотіло, потім спалахнуло і влучило в Сашків дім. Було моторошно дивитись на те, що від нього залишилось, страшно думати про те, що сталося з мамою і татом. Хлопець кричав, плакав, кудись біг і незчувся, як опинився у якомусь підвалі. Хлопчик змерз і його одяг став вологим. В підвалі не було меблів, новітніх комп’ютерів та іграшок. Але найбільше йому бракувало батьків. До його ніг тулилася якась маленька злякана істота і жалібно скавчала. Це був Бурсик, песик, який дуже любив Сашка, та отримував від нього самі стусани. Хлопець погладив собачку і відчув, що вона стікає кров’ю. Притиснувши до грудей гномика у зеленій шапочці Сашко гірко заплакав. На зелену шапочку впали сльози, гномик відкрив очі і промовив:
- Не бійся, сашку, я тебе захищу. Я маю Різдвяну силу і можу виконати будь-які три твої бажання.
Сашко почав мріяти:
- Я хочу повернутися в свій затишний дім, хочу, щоб про мене піклувалися мама і тато, хочу теплого молока, хочу, хочу, хочу…
Хлопчик відчув, що Бурсик зовсім втрачає сили, але тулиться до його ноги, ніби хоче зігріти. Сашка охопив жах:
- Бурсик єдине, що залишилось у мене, я не можу його втратити! Гномику, врятуй мого песика, нехай він одужає!
Сашко незчувся, як опинився під брудним і мокрим мостом. Було холодно і страшно, дуже хотілося Їсти. Неподалік біля вогню сиділи безхатьки. У брудній посудині щось булькотіло, але пахло приємно. Їсти захотілося ще більше. Бурсик жалібно скавчав, а Сашкове серце, ніби вискакувало з грудей, - він впізнав безхатьків і чекав, що вони кожної миті можуть розправитись з ним. Безхатьки теж впізнали Сашка і один з них став наближатися. Сашко притиснув до себе Бурсика, втягнув голову в плечі і чекав….
- Що, не солодко тобі, хлопче? – почув він хриплий голос. – Підходь до вогню, не бійся, ми такі ж люди, як і ти.
Коли сашко смачно поїв і нагодував песика, коли наслухався сумних розповідей про життя безхатьків, від сорому і жалю він гірко заплакав. Сльози впали на зелену шапочку гнома і він знову озвався:
- Ти готовий загадати друге бажання?
- Так, я хочу, щоб не було на світі безхатьків, хай вони всі знайдуть дім і родину.
Бурсик лизнув лице хлопчика і Сашко поглянув довкола. Вони були у місті. Кругом сигналили автомобілі, ходили заклопотані перехожі. Всі кудись поспішали, а Сашку йти було нікуди. «Лишилось одне бажання, - думав він, - чого я найбільше хочу? Мені не потрібні всі ті безглузді іграшки і дорогий одяг, байдуже, що про мене подумають друзі, яка різниця в якому жити домі? Головне, щоб зі мною були мама і тато». Сашкові одразу стало легше, пол. Обличчю покотилися сльози і пробудили гномика.
- Ну, що ти вирішив цього разу?
- Поверни мені маму і тата, більше нічого не треба!
- Це вже два бажання! Обери когось одного.
- Як я можу обирати, гномику?
Сашкові стало дуже важко на душі, з очей показалися сльози. Він зрозумів, якщо обере когось одного, ніколи не зможе бути щасливим.
Дорогу переходила жінка з колясочкою, вона дивилася на малюка і щасливо посміхалася. Раптом з-за рогу вилетів автомобіль і – все змінилося. Перехожі були нажахані, водій розгублений. Сашко побачив великі дитячі очі, які дивилися на маму і ніби все розуміли.
!Що буде з дитиною? Чи є у неї родичі? А може її віддадуть у дитячий будинок? Хай хоч хтось бу3де щасливим!» . Від прийнятого рішення стиснулось серце і котились сльози.
- Гномику, я хочу, щоб жінка вижила і завжди була зі своєю дитиною.
- Молодець, - тихо сказав гномик і посміхнувся.
Сашко відкрив очі. Він був у своїй кімнаті. На килимку згорнувся клубочком Бурсик, а з вітальні було чутно голоси тата і мами. Сашко побіг до них, міцно обняв. Все було як і раніше. Лише на гілочці Різдвяної ялинки хитро посміхався гномик у зеленій шапочці і червоній кофтині.

І місце
Панченко Ольга, 7 клас
м. Мена

Справжній друг

Колись були гарні часи: на Сході України було тихо, спокійно, мирно. Дорослі мали роботу, діти ходили до школи, малеча до дитячих садочків. Всі були життєрадісні, дбали про теперішнє, мріяли по майбутнє. Та війна ввірвалася в життя людей чорною птахою, в один момент розбила всі надії та сподівання. Ніхто не міг подумати, що доведеться жити у воєнні роки, що будуть гинути невинні діти та дорослі, будуть зруйновані сотні будинків, шкіл та лікарень.
Війна по різному вплинула на життя кожного. Вона назавжди змінила долю і хлопчиків Юрчика та Андрійка, які разом ходили до школи, бавилися, іноді сварилися, але, щоб там не було, завжди мирилися і залишалися друзями.
Війна розпочалася коли вони навчалися у шостому класі. Бойові дії зачепили і їхнє рідне місто Донецьк. Багато сімей змушені були залишати рідні домівки, бо все ближче було чути вибухи гармат та розриви снарядів, навкруги відчувалася небезпека. Налякані Юрчик і Андрійко перебуваючи у цьому жахітті, пообіцяли один одному ніколи не сваритися, і за будь яких обставин триматися разом.
Сім’я Юрчика Майстренка складалася з чотирьох чоловік: тато Петро, мама Зося та сестричка Улянка. Ця родина була дуже гостинною, привітною і з великою шаною ставилася до національних звичаїв, традицій. Тому й імена у них були такі незвичні, стародавні, українські, які вони отримали від своїх пращурів.
Коли вибухи почали лунати зовсім близько, Майстренки вирішили тікати від війни якнайдалі лишаючи рідний дім. Здавалося, що скоро все закінчиться, вони сядуть в автобус, і поїдуть звідси. Але не судилося. Вони знову змушені були шукати спокійне місце.
Сім’я поспішала до укриття і раптом побачили біля розбитого будинку заплакану дитину. Коли вони підійшли ближче, Юрчик впізнав свого шкільного товариша Андрійка. Майстренки почали заспокоювати і розпитувати, що сталося, чому він сам, де його мама. З розповіді Андрійка вони дізналися, що під час чергового обстрілу він знаходився у підвалі, а мама пішла до будинку збирати необхідні речі для переїзду. В той момент у дім влучив снаряд. Андрійко, побачивши, що сталося з будинком, якнайшвидше побіг до нього, бо там знаходилася його люба матуся. Хлопчик прибіг, але було надто пізно. Його мами не стало… Він не міг у це повірити і повторював лише одне: «Моя мама жива, жива, жива...». Що робити далі. Він відчував лише біль, страх і страждання.
Схвильовані Майстренки втішали хлопчика, але як можна зарадити болю, якщо уся родина Андрійка – це його мама.
Рішення прийшло саме по собі. Андрійко повинен стати їхнім сином. З його очей знову покотилися градом рясні сльози вдячності та надії в завтрашній день.
Наступного дня родині вдалося залишити зону бойових дій і поїхати в спокійне місце. Туди, де не чути пострілів гармат, де немає військової техніки та самих військових, де не боїшся, що можеш зачепити розтяжку і підірватися на міні.
Їм пощастило, волонтерська організація допомогла знайти житло. Сім`я оселилася у невеличкому затишному будиночку, який став для них рідним. У їхній оселі оселилися злагода й затишок, знову лунає дитячий сміх і жарти та поруч з тим завжди присутні іскорки надії, що скоро війна закінчиться і в країну прийде мир та спокій, що всі люди почнуть цінувати, плекати, любити свою рідну Україну.

ІІ місце
Сидоренко Даша,6 клас
м. Прилуки

Пригоди у підводному царстві

Казка присвячена моїй молодшій
сестричці Катрусі, розказана їй у
хвилини, коли мама й тато дуже
зайняті й не можуть укласти її спати

Жили собі в далекому королівстві дві принцеси-сестрички – Олівія й Ліло. Олівія була висока, білолиця, з чорним розкішним волоссям. Ця, завжди усміхнена й добра, дівчинка любила все чарівне й загадкове. Її сестричка Ліло – блакитноока білявка – була спокійною й поміркованою, ніколи не приймала необдуманих рішень і могла знайти вихід з будь-якої складної ситуації. Принцеси дуже любили одна одну й ніколи не розлучались.
А ще дівчатка полюбляли відпочивати на заквітчаному лузі біля тиховодної річнчки. Тож одного сонячного ранку сестрички пішли на своє улюблене місце. Мальовнича природа приваблювала своєю красою, зелений килим шовкової трави розіслався навколо. Як маленькі зірочки на небі, на ньому розсипались чудернацькими різнобарвними купками запашні яскраві квіти. Спокійна кришталево-чиста річечка зачаровувала тихеньким плюскотом.
Ліло заходилася плести віночок, а Олівія вирішила поплавати, але заплила надто далеко й відчула, що щось тягне її на дно. Перелякавшись, дівчинка заплющила очі. Коли вона прийшла до тями, то побачила якусь незнайому місцевість. Довкола було вогко й прохолодно. Усе огорнула гнітюча напівтемрява. «Це – підводне царство», - подумала принцеса. Над нею схилилося зелене обличчя з великими витрішкуватими очима й не дуже привітно промовило: «Я король підводного царства Жаб-Жабич». Ц його очах виблискували недобрі іскорки, а на бороді сиділи золоті рибки й розчісували кожну закудлану волосинку. «Нарешті я дочекався тебе, принцесо, - продовжував підводний цар. – Ваше королівство зовсім знахабніло, ваші жителі вкрай утратили совість: з кожним днем вони все більше й більше забруднюють нашу річку, викидаючи сюди всякий непотріб. Моїм людям уже ніде жити. Ми задихаємося від нашого сміття. Скоро може зникнути й сама річка. Оскільки, ти – донька короля, чий народ завдав нам стільки прикростей, то будеш жити тут, доки все не прибереш. Ми беремо тебе в полон».
Жаб- Жабич кудись зник. Олівія роззирнулась довкола. У каламутній воді вона побачила купи шкарабанок та пластикових пляшок, які заважали рухатися. Поліетиленові пакети звисали страшенними гірляндами. Купи сміття лякали нестерпним смородом. Трохи далі дівчинка побачила свого пластикового коника. Вона вкинула його у воду кілька років тому, коли набридло з ним гратися: Олівії стало страшенно соромно. Адже й вона причетна до цього жаху.
Дівчинка засумувала, блукаючи дном річки поміж купами сміття. Та їй знадобиться не менше ста років, щоб все це придбати. А так хочеться швидше повернутися додому. Мамаз татом і Ліло, напевно, давно турбуються про неї, але навіть не здогадуються, у яку халепу вона втрапила. Жаб-Жабич не збирався її відпускати. Олівія мало не плакала. Їй так не вистачило сестрички. Та вже б що-небудь придумала.
Надвечір принцеса підгледіла, як золота рибка розмовляла по чарифону. Дочекавшись, доки всі поснули, Олівія відправила смс-повідомлення на берег.
Ліло, стомившись шукати сестру, дуже зраділа, отримавши вісточку, і почала негайно діяти.
У їхньому королівстві був пес Клевер, усі вважали його характерником. Ліло чимдуж помчала до нього. Трохи поміркувавши, вони вирішили, що чарівник за допомогою своїх магічних здібностей підніме вроду разом з її мешканцями з дна річки, а жителі королівства швиденько приберуть усе своє сміття. Сказано – зроблено!
Наступного дня, тільки-но зійшло сонце, на березі річки яблуку ніде було впасти. Там зібралося мало не все королівство.
Пес Клевер почав чаклувати. Спочатку він три рази проти годинникової стрілки на передній лапі покрутився навколо себе, потім потягнув себе за хвоста у напрямку сонця, після цього почухав лівою задньою лапою за правим вухом, гавкнув, заплющивши очі, шість разів угору та підстрибнув аж на три метри.
І тут почалося… Вода піднялася вгору, люди спустилися на дно річки й швидко запрацювали. Якого тільки мотлоху вони там не назбирали. За декілька годин дно виблискувало чистим піском. Вода опустилася вниз. І чиста річечка весело заспівала свою безтурботну пісеньку.
За мить стомлена, але безмежно щаслива Олівія стояла поруч з Ліло й обіймала своїх батьків.
Того ж дня королівство й підводне царство підписали меморандум, пообіцявши ніколи не завдавати школи одне одному.

ІІІ місце
Захарченко Маша, 7 клас
м. Мена

Номінація «Поезія» молодша група

Зайчик-пустунець

Веселий зайчик біг,
І за кущиком приліг –
Сіренький, вухатий
Ліг пустун поспати.

А прокинувсь під кущем,
Вмивсь гарнесенько дощем.
Був веселий – став смішним,
Обнімався дощик з ним.

Теплий дощик, молодий
Підганяв до хати –
З білочками гратись,
В дружнім колі знатись.
І місце,
Софія Башинська, 3 клас
м. Корюківка

Дерева взимку

Дерева взимку голі-голі
І вкриті білим полотном,
Засніжені дуби й тополі
Спокійно сплять зимовим сном.
Як тільки сонечко пригріє –
Прокинуться умить вони
Усе-усе навкруг зрадіє
В обіймах ніжної весни!
ІІ місце
Шульжик Єлизавета, 5 клас
БСШ ім. Х.Алчевської

Нас не поставить ворог на коліна

Посунув ворог на мою країну.
І ворог той, якого й не чекав.
Хто братом називав себе,
Вдарив у спину
І, навіть, у Сірка очей не позичав.
Із півночі озброєна навала
Накинулась на мій квітучий край:
Донецьк, Луганськ і Крим атакувала,
З захланним поглядом
Хрипить: «Віддай!»
Не дочекається орел дводзьобий
В очах козацьких відшукати страх!
Натомість – гострий та рішучий погляд
Ударить по простягнутих руках.
Не жди покори, враже, від народу,
Якого сам Тарас благословив
На ту, давно омріяну свободу,
На мир в усьому світі, тільки мир!
Я вірю, ні! Я точно знаю –
Ніхто не зможе гнати нас в ясир!
І доля усміхнеться в ріднім краї –
В моїй країні запанує мир!
ІІІ місце
Кондращенко Аліна, 7 клас
Гімназія ім. Пантелеймона Куліша

Осінь

Осене ясная,
Діво красная
З палітрою пишною,
Фатою розкішною.
Вбралась у своє намисто,
Позолотила пензлем місто.
Ідеш по землі –
Жовкне травичка,
Стоїш попід берегом –
Холоне водичка.
Холоне водичка,
Червоніє калина,
Немов зашарілась
Гуцулка-дівчина.
Цвіте верес в нашім полі,
Баштани й ниви стоять уже голі.
Кружляє листя у святковім танці,
Усе у золоті, усе в багрянці.
Кращу картину можливо знайти?
Найкращий у світі маляр – ти.
Нема ж бо кращої роботи,
Ніж ця розкішна позолота…

ІІІ місце
Матвійченко Ростислав, 6 клас
м. Ніжин

Номінація «Проза» старша група

Війна – страшне лихо

Я біг звідти. Біг чимдуж, не відчуваючи ніг. Серце, мов птах, хотіло висковзнути з грудей, дихати було складно. Повітря було важке, задимлене, сіре. Я похапцем хапав його, але лише кашляв. Потім приклав до рота хустинку і знову спробував вдихнути. Кашель. Легені роздирало від пилу.
Я обернувся на шумне "бабах" і від жаху ледь не впав. Вгору здійнявся сусідський будинок. Від вибуху снаряду заклало вуха, а в голові загуло.
Я дивився на почорнілий комин печі ще з хвилину, але потім промайнуло в голові, що потрібно тікати. Тікати, куди бачать очі. Може, в сусіднє село, якщо воно ще є.
Я трохи відбіг, присів. Повітря стало чистішим – можна було перевести дух, та я мав тікати далі. З голови все ніяк не виходив образ матері. На мить повітря мов наповнилось ароматом свіжих яблук та теплого хлібу. Так пахли мамині руки.
Навіть й не помітив, як забіг у ліс. Високі сосни обняли мене, а світле небо трохи заспокоїло. Я був повний надії, що мама також утікла. Мамо... Де ти, мамо? Чи ти жива?
Ось і поле. Не помічаючи лиха, весело колоситься жито, пригріте вранішнім теплим сонячним промінням. Воно яскраво виблискувало, хвалилося своєю вродою. А ось там тяжіють кияхи кукурудзи. Ген за полем видно лісосмугу, а за нею – село.
Я пішов полем, крізь хліба. Листя тріпало мене по голим рукам та ногам, але я не відчував ні болю, ні втоми, тільки спрага почала дошкуляти. Я присів у кияхах і підвів погляд догори . Куріло небо і, певно, від мого села уже нічого не зосталося. Болісно закололо під ребром. Я почав згадувати батька, матір, любу бабусю... Гірко заплакав. Опам'ятавшись, підвівся, утер чоло і пішов стежкою далі.
Мене зустрів наляканий пес, що стиха гавкав на мене з кущів. Навіть цьому бідорязі страшно. Я подивився навкруги. Усі хати цілі, а сади пахнуть яблуками. Село стоїть спокійне, ніби нічого й не сталося. Обійшовши куток, я нікого не знайшов... Тільки бабуся Мотря навіки прихилилася до благенького тину. Я зайшов у чийсь двір, знайшов глечика і попрямував до криниці. Утамувавши спрагу, зайшов у хату. Ніде нікого. Взявши торбину, кинув туди хліба та картоплі, а на дворі обібрав трохи яблуню та грушу. І знову попрямував далі. Я маю знайти рідних.
Пройшло два дні. Сусідні село зустріло мене такою ж пусткою. Я втрачав усяку надію, але йшов уперед.
Надвечір я нарешті знайшов широкий шлях. То дорога в місто. І незабаром почув, як хтось кричить мені услід:
– Гей, хлопче! Стій!
Я обернувся і придивився. То біг якийсь хлопчина, трохи менший від мене, у коротких штанях та благій сорочці, з торбиною на плечі.
Підбігши до мене, він присів та почав відхекуватись.
– Хто ти? Звідки? - почав запитувати я, присівши біля нього.
– Я Іван, з села Пагорбне, - хлопець довірливо потиснув мені руку і продовжив: – Усіх нас розстріляли... Мою матір, батька, усіх... Один я залишився, бо заховався. І мені б, кляті, в груди пулю загнали!
– Ох... - мені відразу болісно защеміло біля серця, бо почав згадувати рідну домівку.
– Твоє село вони також зруйнували?
У відповідь я тільки похмуро мугикнув. Плакати я вже не мав права.
– Я обійшов тут декілька сіл та хуторів. Кругом пустка. Куди йти, що далі? Не знаю. - я ще раз зітхнув і опустив голову. Підвівшись, я поволі поплентався вперед. Іван пішов поруч. Ми розговорилися.
– Знаєш, у мене в місті живе тітка біля залізниці. А нещодавно я бачив, як ешелонами відправляли кудись молодих людей. Напевно, їх везуть туди. Може, твоя мама поїхала разом з ними?
І ми, пригрівши надію біля серця, пішли.
Чи пощастить нам, чи виживемо? А, може, мамо, я скоро побачу тебе?

І місце
Нікитенко Валерія,11 клас
Коропська ЗОШ

Усе починається з любові

Ніщо у світі, крім любові, не здатне зробити людину Людиною. Це почуття вічне. Воно – безкорисливе. Любов – надпотужна магнітна сила, яка притягує людину до прекрасного. Саме вона, докорінно знищуючи тваринне начало, дає можливість прорости паростку людяності.
На Землі все починається з любові. Кохання двох людей – це корабель, яким у життя припливе маленьке диво – немовля. Оточене турботою, материнською ласкою, дитя з молоком матері вбирає в себе любов до всього земного. До сонця, яке, торкаючись теплими промінчиками, назавжди змушує дитину стати «сонцелюбом», «сонцепоклонником». До п’янкого аромату квітів, що поять божественним напоєм води, повітря й землі. Це щастя доторкнутися до «соболиної шерсті ячменів», можливість відчути «шовк колосистої хвилі». Це любов до «океану» зелені й «моря» барв, любов до ближнього, до дерев, до краю рідного й до землі. Саме з цього починається Людина, яка здатна творити добро, яка живе виключно за законами любові, честі й моралі.
Руки такої людини ніколи не посягнуть на сокровенне: вони не зможуть обдерти бронзу з пам’ятника Кобзарю; вони не розгребуть по цеглинах собі на гараж закриту державою школу. Це громадянин, який ніколи не викине сміття посеред вулиці й, більше того, не розіб’є порожню пляшку і-під пива на території дитячого майданчика. Йому забракне нахабності вкрасти в сусіда велосипед і, перефарбувавши нашвидку, видати його за свій, учора придбанийц2. Ця людина не може руйнувати окрасу свого міста чи села, тому ні за яких обставин не викопає з квітника троянду чи лілію, щоб егоїстично поповнити власну оранжерею. Така особистість сповідує Заповіді Божі, головний закон – це власне сумління, що вщерть заповнене любов’ю до навколишнього світу. Це – справжня особистість, що, живучи сьогоденням, будує майбутнє.
Ми живемо в українській державі, яка переживає не найкращі часи. Не один комік висміяв чергового Президента України, вбачаючи горе нації саме в його правлінні. Що ж може зруйнувати замкнений ланцюжок влади? Хто збудує Українську державу?
Мабуть, ніхто… Ніхто, крім нас, українців, що колись до безтями будуть закохані в кожен куточок своєї мальовничої країни.
Не одна тисяча сторінок мудрих фоліантів перегорнена людством для того, щоб збагнути дещицю істини: «Усе починається з малого». З крихітної краплинки любові, подарованої батьками дитині, любові до себе, до людей,до всього, що її оточує. Якщо діти, почерпнувши зі Святого Письма заповідь «полюби ближнього, як самого себе», зробили цю істину золотим правилом свого життя, то щасливе майбутнє держави в їхніх руках. З таких особистостей будуть гарні лікарі, які ніколи не порушать клятви Гіппократа й не вимагатимуть грошей із безнадійно хворого. З них будуть свідомі керівники підприємств, що дбатимуть не про власний черговий рахунок у банку, а про гідну заробітну плату своїх підлеглих. Це депутати, котрі відстоюватимуть права громадян того чи іншого виборчого округу. Це керівники держави, які не знатимуть слова «корупція» та піклуватимуться про кожного громадянина зокрема й про державу в цілому. Це влада, що забезпечить «мудрих і багатих літами», тобто пенсіонерів, гідними умовами життя.
Вихована молодь почне цінувати все те, що отримала в спадок від батьків, дідів і прадідів. Діти навчаться не просто слухати розповіді про історію України, культуру, звичаї, традиції, а чути й сприймати інформацію як цінність. А зберігаючи й примножуючи культурні, історичні надбання народу, ретельно відшліфовуватимуть скрижалі національної самосвідомості.
Патріотизм громадян проявлятиметься не в синьо-жовтому паркані чи контейнеру для сміття, не в кольорові сорочки, вишитої «червоними і чорними нитками»; він оселиться в душі кожного українця й простежуватиметься в любові до своїх людей.
Закінчивши школу, молодь не прагнутиме якнайшвидше полинути до омріяної країни, навіки забувши про рідний край. Юнаки та дівчата, здобувши освіту за кордоном, упевнено повертатимуться до України, де все дороге й миле серцю, щоб «зробити щось, лишити по собі».
Результат завжди залежить від чітко поставленої мети. Якщо ціллю визначити любов до людей, до рідної землі, історії країни, культури українського народу, то результат – це процвітаюча Україна. Якщо любити те, що робиш, і любити тих, для кого робиш, то успіх гарантовано.
Тож «ніхто не збудує Української держави, якщо ми самі її не збудуємо…», а міцний фундамент могутньої України є любов…,що здатна творити дива.

І місце,
Фанта Юлія, 9 клас,
смт. Срібне

Хати-пустки

Іду засніженими холодними вулицями свого села. Вечоріє. Повільна хода і прірва вільного часу навіюють сумні думки. З усієї вулиці засвітилося лише в декількох хатах. Як же їм пощастило…хазяї створили затишок, діти осяюють радістю і веселим щебетом. Не те, що в сусідніх хатах…Вони пустки. У їх стінах не чути людського, запаху топленої печі, мукання корови у хліві. Як щемливо стискається серце…
Ось хата покійної баби Наталки, а он старої Мотрі, що вмерла торік перед Різдвом. Від них віє холодом і байдужістю, страшенною пустотою отією, що довгі дні накопичувалося у старих стінах, яку місяцями, а може й роками не порушувала людська душа. Вони нікому непотрібні. Старі, згорблені, але комусь рідні, такі рідні.
Проходжу далі, чогось згадую дитинство. Мабуть тому, що йду мимо хати баби Олени. Колись я малою бігала до неї з духмяними пиріжками.
Від того на серці стає ще важче. Двір, порослий двометровими бур’янами, давно забутий далекими родичами. Лише сніг не минає жодної хати. Лягає – де павутиною, де ковдрою і на покрівлю, і на бур’яни, і на стежку… Дорога здається мені нескінченною від таких хат-пусток.
Від сумних спогадів, холодного вітру і мокрого снігу на душі так незатишно. А як же хочеться, щоб уся сільська вулиця сіяла вікнами своїх домівок, щоб у кожній хаті щебетали дітки, валив з труби дим, як свідок тепла і затишку у старенькій хаті.
Я оптиміст, я вірю, я навіть переконана, що так воно і буде, незабаром, нехай не зараз, але в недалекому майбутньому на місці старих хат-пусток виростуть і наповняться дитячим щебетом нові сучасні будинки. І тоді оживе моє село, адже я дуже-дуже в це вірю.

ІІ місце
Ірина Картель, 8 клас
с. Волосківці

Пан Елгон, або Квітка Милосердя

Діялося це в князівстві Азогі з верховним правителем Елгонерондом IV Монбреонійським, якого в народі прозивали просто паном Елгоном. Була це людина неймовірно жорстока й жадібна. Скільки війн вона спричинила, скільки чужих земель і скарбів загарбала собі хитрістю й підступом!
Одного разу пан Елгон сидів у своїй скарбниці, де було зібрано всі коштовності, що ними володів цей правитель, і розглядав своє багатство, коли раптом його повідомили, що прийшла Беовсі, донька сільської чаклунки, маленька дівчинка, й просить аудієнції. Мовляв, вона сама принесла гроші, щоб сплатити податок, оскільки їхній митар помер.
Пан Елгон наказав провести дівчинку до коронної зали, й сам туди поспішив, адже вчув уже запах грошей, що поповнить його скарбницю. Беовсі скромно зайшла, привіталася, у руках вона тримала клуночок монет і пишну рожеву троянду, яка розносила навкруги тонкий аромат, але гордий правитель на те навіть не звернув уваги, бо його цікавили тільки гроші. Дівчинка мовчки поклала клунок біля ніг володаря, а зверху – троянда, розвернулася й пішла з палацу не оглядаючись. За наказом пана Елгона вартові забрала гроші, принесені дівчинкою, а заразом і квітку, та й віднесли в скарбницю, де закинули в найдальший куток.
Наступного дня сталося лихо: пан Елгон захворів. У нього боліло все тіло, паморочилося в голові, важко було навіть розплющити чи заплющити очі. Наказав володар своїм придворним запросити найкращих лікарів, але що ті не робили – нічого не допомагало. І вже коли за порогом палацу опинився останній служитель медицини, безпомічно розводячи руками, до хворого ще раз прийшла маленька Беовсі.
- Ваше Величество, - сказала вона, - я знаю, як Вам допомогти.
- Ти, дівчинко? – здивувався правитель. – І чим же?
- Вам у пригоді стане квітка, мій подарунок, вона Вас вилікує, тільки-но самі візьмете її до рук, - відповіла гостя й раптом зникла, наче й не було тут її.
Правитель Елгон аж закляк од цих слів дівчинки, адже він не пам’ятав, де поділася та квітка, можливо, її одразу викинули в смітник вартові. Але стражники відказали, що квітка повинна бути в скарбниці.
Коли Елгон насилу дійшов до сховища, підтримуваний служками, його охопив розпач, бо палата була величезна, навкруги вивищувалися купи золота й срібла, поряд з ними громадилися скрині з самоцвітами, а сили правителя вичерпувалися, ноги не несли, руки не могли рухатися, голос подати стало все важче. Сторожа й придврні за наказом свого князя взялися шукати квітку, але її не помічали й не могли побачити, бо це повинен був зробити; за словами дівчинки, сам Елгон.
- Горе мені! – вихопилося в правителя. – Я можу купити всі землі навкруг мого князівства разом зі всіма квітами, що в них ростуть, - і не можу знайти єдину троянду, яка мене вилікує, у своїй власній скарбниці! – В очах його знову запаморочилося, і Еглон ніби крізь якусь імлу побачив ще раз дівчинку Беовсі, яка шепнула володареві на вушко: «Роздай скарби бідним!».
Щаслива звістка вмить облетіла всі володіння правителя Елгонеронда: кожен нужденний може прийти до скарбниці пана й узяти собі трохи грошей на їжу, ліки, одяг, найнеобхідніші речі. Річкою потекли стражденні до палацу володаря, заходили до скарбниці, брали трохи грошей і вертали назад, даючи дорогу іншим біднякам. Знаходилися й такі, що хотіли приховати свої статки під лахами безхатьків і ще трохи вхопити добра, але тільки-но вони заходили до скарбниці – їхнє рам’я перетворювалося на дорогі шати, і варто одразу це помічала й проганяла жадібних брехунів геть.
Як тільки трохи поменшали купи скарбів пана Елгона, він почав почуватися краще: менше боліли руки, краще стали слухатися ноги, згодом з’явився апетит, прояснилося в голові. Володар уже сам міг пройтися по скарбниці й пошукати квітку – і одного чудового дня, коли черга з голодних і босих нагадувала швидше мишачий хвіст, а грошей у сховищі майже не було, він відчув дивний аромат: то пахла рожева троянда з найвіддаленішого кутка палати. Вдихнув Елгон ці пахощі – й одразу відчув себе зовсім здоровим! Дивне почуття охопило правителя: захотілося його ще раз побачити Беовсі, обійняти її й подякувати за одужання. Набрав жменю самоцвітів із останньої скрині й пішов сам до хатинки старої чаклунки, же жила, кажуть, дівчинка, але там її не знайшов: зникла, наче й не було. Може, кажуть, померла від голоду, а може, подалася в інші князівства рятувати бідняків.
Пан Елгон же прикріпив рожеву троянду до своєї корони на згадку про Беовсі й про те, що щедрість і милосердя роблять людей кращими й щасливішими, і вирішив, що відтепер буде творити тільки добро на благо всіх підданих.
ІІ місце
Василенко Андрій, 9 клас,
м. Мена

Листи з фронту

Було 28 серпня 2035 року. Вечір. Ні, це був не просто літній вечір, а передчуття відпочинку, спокою, волі, бо сьогодні п’ятниця, а завтра ми з друзями їдемо до Семена в село спускатися річкою на байдарках.
Суботній ранок почався радісно: ми з хлопцями вирушили на автостанцію, але рейс на Квітневе скасували, і нам довелося автостопом із рюкзаками за плечима діставатися до села. Це не зіпсувало нам настрій – тільки підбадьорило. Дідусь Семена до нашого приїзду підготував човни. Ми, швидко перекусивши, зібралися з думками й опівдні вирушили! Простір ріки, шум вітру у вухах, шепіт води, коли її розрізав форштевень байдарки, лопотіння крил злітаючих чирків, потривожених нами, - усе налаштовувало струни душі, виповнювало її вщерть любов’ю до рідного краю.
На ночівлю вирішили стати на вузькій піщаній косі під обривистим берегом, обрамленій густими чагарниками верболозу, акації та лоху. Максим визвався ставити намета, Семен почав готувати вечерю, а я , узявши сокиру, пішов по хмиз для вогнища. У пошуках сухого гілляччя я забрався на самісіньку гору, щоб утриматися на звивистій стежці, ухопився за пагони куща і видрав його з корінням, ледве не загуркотівши вниз. Заточившись, обіперся на брилу глини, вона посунулась донизу, і відкрилася темна ущелина. Під рукою було щось металеве. Я придивився й побачив невеликий мішок, у якому раніше перевозили гроші банківські працівники або інкасатори. На дотик я відчув, що в сумці щось було. Перехопило подих. Дитячі мрії про скарби заполонили мої думки, змусили забути про дрова. Не зважаючи на сипкий грунт під ногами, я швидко почав спускатися до друзів. Вони з непорозуміння подивилися на мене, але теж зацікавились моєю знахідкою. І ми втрьох сіли роздивлятися сумку. Вона була старою, але досить міцною. Відкривши її, я вийняв зшиток паперів. Розгорнувши перший із них, побачив щось на зразок листа. Очі пожадливо забігали по рядках:
«22.12.16/16:50
Привіт, любий синочку!
Давно не було часу надіслати тобі звістку, та, мабуть, і не скоро з’явиться, бо писати мало не бачу сенсу, а «по-дорослому» не встигаю. Тому я взявся записувати думки, відмічаючи їх датами. Самі конверти з листами я ховаю до мішка, що підібрав у руїнах банку. Ці мішки, призначені для спецкореспонданції, добре захищають свій вміст від вологи та пилу. Сьогодні до нас привезли іграшки та подарунки від діток до Нового Року! Серед них я бачив машинку, схожу на ту, що я дарував тобі на День янгола. Згадав про тебе. Як же сумую за тобою, Марійкою і мамою! Передавай їм привіт, хай мама чекає й молиться за нас. Скоро відвоюємо наш мир! Люблю й цілую вас усіх!»
«Привіт, сину!
У мене все добре, не зважаючи на те, що я недавно трохи захворів. Не хвилюйся, про мене тут добре потурбувалися, і я вже майже одужав.
Ми з хлопцями намагаємося не падати духом, тому що у нас багато цікавих та смішних історій. Сьогодні хочу розповісти деякі з них.
В одному з військових підрозділів ми знайшли собаку та забрали його з собою. Назвали Сонар. Тварину полюбили всі бійці, але одного разу він утік. Пізніше з сусіднього блок-посту нам повідомили, що знайшли нашого Сонара. Ми їхали повз них до сільського магазину й вирішили забрати по дорозі нашого собаку. По приїзді двоє бійців зайшли в магазин, а водій залишився біля машини. Ми хвилин із п’ять простояли в черзі. Потім до магазину заскочив наш водій і закричав: «Сонар в багажнику прокинувся, зараз валувати буде!». У магазині зависла тиша. А вже через кілька секунд магазин був порожній. Ми купили Сонарові молока, нам – чаю та печива та, сміючись, вирушили до місця дислокації.
Ще одна наша історія – про опудала Григорія.
Ми маємо постійно пересуватися по сектору контролю, тому ночуємо в лісах, полях, посадках. Якось випало нам ночувати поблизу поля з кукурудзою. Викопали рови, щоб нас не помітили та не постріляли з дороги. Вирішили підхарчуватися, а щоб на час вечері в нашу сторону ніхто не сунувся з того боку, зробили опудало та поставили його край поля, а для сміху йому до грудей бадилину прив’язали. Назвали «Григорієм». Так, повечерявши, прилягли в кукурудзі, а Гриша — «на посту». Уночі на нашу позицію вийшла розвідгрупа бойовиків. У темряві вони опудало не розгледіли, давай по ньому стріляти, а Григорій наш не падає. Ми з хлопцями, доки наш противник по опудалу стріляв, визначили сектори обстрілу та кількість бійців противника. Так за час стрілянини наше відділення встигло їхню групу ззаду обійти — узяли п'ятьох бойовиків у полон. Гриша прикрив нас своїми кукурудзяними грудями. Ось так і проходять наші дні. Дуже сумую за тобою, Марічкою та мамою. Сподіваюсь, що скоро побачимося. До зустрічі!»
Хлопці помітили, що по моїх щоках течуть сльози. Я перегорнув останній лист і побачив фото двох чоловіків. В одного з них був надзвичайно знайомий погляд, і я впізнав свого загиблого батька. Це був мій батько, який відстоював незалежність нашої держави та непорушність її кордонів. Практично через двадцять років мені довелося прочитати ці листи: вони дійшли до свого адресата.

ІІІ місце
Єрмакова Марина, 11 клас
м. Прилуки

Про що вночі шепочуть парти

День добіг свого кінця. Па нічну прогулянку яскравий Місяць вивів своїх учениць - яскравих зірочок. Раптом, прогулюючись над шкільним подвір'ям, Місяць почув за вікном дивні звуки. Він заглянув у темні вікна і став свідком розмови.
У тиші шкільного класу вели розмову парти. Вони обмінювались своїми враженнями за день. Адже кожна з них, кожного дня проживає зі своїми господарями цікаві моменти. Одна розповідала, як її сусіди по парті посварилися, а інша навпаки, про те, як Наталка допомогла Миколці у навчанні. Друга парта крайнього ряду переповіла цікаву смішинку, яку розповідав Павлик Сашку. І лише остання парта третього ряду тихенько схлипувала. Раитомчде почула друга парта середнього ряду і запитала: «Що трапилося?». На що вона відповіла: «Любі подруги, я по-доброму вам заздрю. А от подивіться на мене. Я вся обмальована чортиками, з усіх боків обписана чорнилами, а сьогодні мій Юрко на моєму обличчі залишив брудний відбиток підошви своїх кросівок. «Це жах! - сказала друга парта середнього ряду, - потрібно його провчити!» Але як це зробити ніяк не приходило їм на думку. І тут Місяць вирішив їм допомогти. Вранці він попросив свого брата Сонця як можна яскравіше посвітити на парту Юрка.
Загомоніли по шкільних коридорах дитячі голоси. Коли учні зайшли до класу, їх погляд зупинився на яскравих сонячних промінцях, які яскраво відсвічували бруд та написи на парті. Аж раптом у дверях з'явився Юрко. Коли він побачив, як його парта виділялася серед інших, він почервонів і ладен був провалитися на місці від сорому. Він миттю кинувся з ганчіркою до парти і почав відмивати її.
Увечері Місяць знову вирішив навідатись до своїх знайомих. Та сьогодні в шкільній тиші тільки й було чути голос останньої парти третього ряду, яка без перебою і з особливим захопленням розповідала про свого Юрка.

ІІІ місце
Кондратенко Богдан Анатолійович
Бахмацька гімназія, 11 клас

Вибір

Звичайно, я - європейка. Що ж тут думати та гадати, адже центр Європи знаходиться в нашій країні. Невже треба ще щось доводити? Виявляється, що географічно й теоретично ми в Європі, а от практично...
Старенька бабуся - Європа пильно придивляється через свої великі окуляри на юну красуню - Україну. Вивчає культуру, манери, осудливо киває головою, коли їй щось не подобається (та хто не був молодим!). А може й пригрозити чи то, дивись, і образитися. Але старенькі такі сентиментальні... Вона пробачає нам невдачі, повчає, інколи прикрикує, але намагається нас зрозуміти (хоча їй і не завжди це вдається).
Що знають європейці про мою країну? На жаль, сьогодення внесло в ці знання свої корективи: війна, корупція, парламентські бійки...І що найболючіше - це правда. Ота гірка правда, без якої не побудуєш майбутнє.
Нині багато говориться про шлях, який обере Україна. Чимало українців переконані, що нам треба рухатися в європейському напрямку. Але потрібно зважати усі ,,за" і „проти", гарно все обміркувати й зробити крок до майбутнього. Сподіваюся, щасливого. Бо як же інакше, адже ми того варті! Але не треба думати, що зі вступом України до Євросоюзу зразу ж різко зміниться життя народу. Не вигадали ще чарівної палички (на жаль!).
І оте викинуте сміття ніхто не прибере за нас. Хіба що вітер рознесе вулицями. І „моя хата з краю" так і залишиться байдужою до всього, якщо не зміниться менталітет народу.
Деякі мої ровесники мріють виїхати з України в пошуках кращого життя. Звичайно, летко голосно грюкнути дверима, звинувачуючи всіх і все у своїх проблемах. Скільки нас уже по світах! І всі в пошуках кращої долі. „Доле, де ти ...", - пророчі Шевченкові слова.
Ми - європейці. Хочеться вірити, що не лише за географічним положенням, а й за освітою, медициною, рівнем життя... А наші нащадки взагалі не будуть перейматися цим питанням, голосно заявляючи, що вони - громадяни Всесвіту, жителі однієї великої і дружної планети Земля.

ІІІ місце
Васильєва Анна В'ячеславівна
Бахмацька гімназія, 8 клас

Номінація «Поезія» старша група

«Герой»

І заплакала я гірко біля вікна
І тато грюкнув дверима
І мати засмучена до нестями
Дивиться заплаканими очима
Як закриваються двері
Проходить час і відкриваються двері
І лист розкриває матуся
А в ньому написано: «Я вас любив!»
Сталося найстрашніше – загинув татусь
І знову ми з мамою гірко плачемо
Але тато наш герой
І ми це знаємо
І пишатися довіку ним будемо!

Це верлібр-білий вірш
І місце
Сібашвілі Марина, 9 клас
с.Киїнка

«Назад не буде вороття»

В далеку березневу ніч,
Коли морози панували,
Над Моринцями в люту ніч
Яскрава зірка засіяла.

То народивсь малий Тарас –
Заступник й поводир народу.
Він працював, ягняток пас
Й не сподівавсь на нагороду.

Багато змалечку страждав,
Залишивсь рано сиротою,
Але Господь оберігав
Хлоп’я з ясною головою.

Росло дитя, талант зростав,
В житті зустрілись друзі вірні.
Тарас, нарешті, вільним став,
Думки ж лишились непокірні.

Ніхто зламать тебе не зміг,
Боялись всі твоєї зброї
Усіх катів ти переміг,
Хоч пролилось чимало крові.
За нашу волю, за життя
Ми дякуєм тобі невпинно.
Назад не буде вороття,
Кобзаре, любий, спи спокійно!

ІІ місце,
Перещ Дарія, 9 клас
м. Остер

Пам’яті моєї матусі…

Я пишу тобі листа,
Та не знаю, чи відправлю,
Справа зовсім не проста
Написати тобі, мамо.
Пам’ятаю кожну мить,
Коли я була з тобою.
Тільки долю не спинить –
Час дзвенить тепер журбою.
Згадую той день, коли
Ти вела мене за руку.
Жаль, що мрії не збулись,
Залишивши лиш розлуку.
Нене, матінко моя,
Голубонько сизокрила,
Вірю, що любов твоя
Знов підійме мої крила.
Пам’ятатиму завжди
Образ твій, лебідко мила.
Буду свято берегти
Те, чому мене ти вчила.

ІІІ місце
Закружна Марія, 9 клас
м.Городня

Друга поетична збірка Оксани Дорохової "Оттенки чувств"

estet — Fri, 25 Nov 2016 13:25:30 GMT

Друга збірка О.Дорохової занурить читача у світ бажань і переживань, поривів серця та порухів душі, романтичних відносин та любові до Батьківщини.

Люба Україно моя,
Рідна земле-ненько!
Юна дівчина іде –
У вогні серденько.

Вмита кров’ю та сльозами
З горя-болю річки.
Почорніли у волоссі
Кольорові стрічки.

«Гради» очі виїдають,
Душу – слова люті.
Молитви її сердешні
Богом не почуті…

Щодня краде синів
Війна-домовина.
П’є з поранених грудей
Страх мала дитина.

Україно моя мила,
Свята земле-ненько!
Простягає руки Доля:
– Не впади, рідненька!
10 лютого 2015р.

Мати

Сину мій! Синочку…
Місяць, як сховали.
У труні такий лежав,
Що ледве впізнали.
Серце посивіло,
Горе з’їло сльози,
А у ріднім краї
Не вщухають грози!

Сину мій! Єдиний!
Повернись! Благаю!
Дні ночей темніші,
В спогадах блукаю.
Батько зліг учора,
Все кричить очима...
Війна, люта відьмо,
Нащо вкрала сина?!
24 лютого 2015р.

Перша авторська збірка Оксани Дорохової "Мои стихи"

estet — Fri, 25 Nov 2016 13:01:37 GMT

"Мои стихи" - перша поетична збірка нашої колеги, бібліотекаря Оксани Дорохової. Її вірші - ніжні, відверті та пронизливі. Це монолог закоханої душі, роздуми про життя і смерть, боротьба Світла і Темряви.

Заповедный сад

В моей душе
есть заповедный сад.
Не каждому садовнику
он будет рад.
Каменные стены
небо подпирают.
Ангелы-хранители
вход оберегают.
Маленькая птичка
в том саду живѐт.
О любви мечтает
и о ней поѐт.
В кусте алой розы,
в миге от шипов.
Ожидает снова
мѐд-огня цветов!
7 декабря 2009 г.

Снежинки

Что значит «снежинки»,
Вы мне расскажите?
Скорей на прогулку!
Скорей покажите!

Шубу, шапку, рукавицы…
Долго одевали.
Но, дождутся ли снежинки,
Может, убежали?

Их там много? И какие?
С хвостиком? Ручные?
Мама, папа, ну скажите,
Кто они такие?!

Возьму мишку и машинку,
Пупсика, печенье.
Им понравится. Я знаю.
Точно. Без сомненья.
6 декабря 2013 г.