|
|
|
|
|
|
14:17 Коли душа болить за Україну. Вірші війни: добірка віршів, народжених з початком російсько-української війни | ||||
 Унікальність поезії в тому, що кожен може знайти у ній власні сенси, символи, підказки. Нехай саме ці поетичні рядки дають вам наснагу рухатися вперед, допомагати іншим, любити та вірити, кожного дня і повсякчас! *** Війна змінила наші цілі й плани, Переписала долі й сподівання багатьох, Співає дівчинка «Ми люди титани», Хто проти нас, як з нами Бог? Герої не вмирають – гарне гасло, Але хрестів все більше і могил, І очі вицвіли й для радості погасли У тих, хто не діждався дочок і синів. Найкращі ліки нині тиша і молитва І кілька слів у телефоні: «Я живий», Коли вже, Господи, та переможна битва? Коли даруєш Україні щастя й мир? Ціна війни – для всіх нас різна, Хтось тільки втратив спокій й сон, Хтось ангелом пішов у вічність, Журба й скорбота виють в унісон. Отак й живемо ми. Вже стільки років... Без жертв Вкраїну нам не зберегти, Усе частіше згадуєм своїх пророків, І піднімаєм Хрест, щоб далі йти... І день новий ми починаємо з новин, І «Отче Наш» вустами пересохлими читаєм, Війна не знає правил й напівмір... Вона і літніх й ненароджених вбиває. А Харків наш танцює вальс... Тим танцем Світові нагадує: ми сильні! Танцює вальс, безстрашний наш, «ГЕРОЯМ СЛАВА!» «СЛАВА УКРАЇНІ!» (Леся Харчишин) *** Тут був наш дім, який збудував мій дід, І ґанок був, де вилежувався мій кіт. А там була стайня, а в ній корівка рогата, А там був курник і курочка наша чубата. А там криниця, і поле, і буряки. А тутечки груша і отакі грушки. А тепер там одна велика чорна діра, І нема в тій дірі ані дому, ані двора, Ні стайні, ні груші, ні курника, Тільки чорна обвуглена пустка така, Що із неї не виросте навіть стебла, І пустка ота розповзлася на три села. А що далі, мені не видно із темноти. І я вже не знаю, чи зможу їх віднайти. Добре, що діда вже вісім літ як нема. Було б йому гірко, що я лишилась сама. Але я не сама, бо знайшовся таки мій кіт, І я намалюю дім, який збудував мій дід. (Мар’яна Савка) *** А як же всім нам хочеться дожити, До того часу коли скінчиться війна. Коли спокійно в школу підуть діти, І буде радість і щаслива, і сумна. Як же хочеться вдихнути мирне небо, Поцілувати землю, впасти у траву. Сміятись й плакати, кричати щемно, Відчути смак той не в думках, а наяву. А як же всім нам хочеться вернути Живими тих людей, які пішли... Їх подвиг нащадкам не забути, Щоб ми жили, вони життя нам віддали. А як же хочеться героїв нам зустріти, Вклонитися низько, низько до землі. І в них, і в нас ще довго буде все боліти, Які тяжкі уроки ми проходимо земні. (Марія Сухорукова) *** Скажіть, будь ласка, можна трохи тихше?! І може менше в стрічках радісних облич?! Он там матуся, що пустий візок колише, вона ж про доньку мріяла колись... А можна музику в авто не в повний гамір? ...в нас все ж таки на вулицях війна... Я розумію – прірва в цінностях між нами! ...та все ж… не опускаймося до дна. Хтось плаче над могилою щоденно – комусь не вистача екстріму й відчуттів. А хтось у списках вбитих – просто енний... він також жити, як і ти, хотів. Прошу! Благаю! Можна трохи тихше... Хоч краплю совісті у морі почуттів. Та жінка поряд ледве-ледве дише, у неї ж син цей світ зустріти не зумів. А в тої он, що вервицю не відпускає, в самому пеклі син стоїть давно уперто. А ця, що в тридцять сивину вже має, воліла після всього краще вмерти. Прошу, будь ласка! Можна трохи тихше. В моїй країні все-таки війна. Дай, Боже, чимскоріш хай нас облишить. Але це наша біль. На всіх одна. (Капелан Артем Гришин)
| ||||
|
| ||||
| Всього коментарів: 0 | |
